Здавалося, не вони, Дебора і Мендель, добровільно постановили їхати до Америки, а Америка наїхала на них, навалилась, у постаті Шемар'ї, Мака і Каптурака. І ось, коли вони це помітили, було вже запізно. Вони вже не могли врятуватися від Америки. Документи надійшли, квитки на пароплав, гроші за кожну голову. «А що, — спитала якось Дебора, — коли Менухим раптом одужає, сьогодні чи завтра?» Мендель на мить опустив голову. А тоді сказав: «Якщо Менухим одужає, візьмемо його із собою!» І обоє мовчки віддалися надії, що Менухим не сьогодні-завтра встане зі свого ложа, з ясними членами і досконалою мовою.
У неділю їм їхати. Сьогодні четвер. Востаннє стоїть Дебора перед своєю піччю, готуючи страви на шабат, білий маківник і плетуни. Горить відкритий вогонь, сичить і потріскує, і дим наповнює кімнату, як і щочетверга, ось уже тридцять років. Надворі дощ. Дощ заганяє дим назад у комин, стара, зубчаста, рідна пляма на вапні плафона знов проступає у вогкій свіжості. Десять років тому слід було залатати дірку в ґонті, що ж, то вже Біллеси зроблять. Спаковано велику, окуту залізом брунатну скриню, з її масивними залізними планками перед замком і двома лискучими, новенькими, залізними колодками. Часом Менухим підбирається до них і баламкає. Тоді зчиняється немилосердний гармидер, колодки гримотять об залізні коліщата, і довго дрижать, і ніяк не годні вгамуватися. І вогонь горить, і дим наповнює кімнату.
У вечір шабату Мендель Зинґер прощався із сусідами. Пили жовтаво-зелену настоянку, яку хтось сам вигнав і заклав туди сухих грибів. Тож настоянка не тільки міцна, але й гірка. Прощання триває понад годину. Всі бажають Менделеві Зинґеру щастя. Декотрі позирають із сумнівом, декотрі заздрять. Але всі кажуть, що Америка прекрасна країна. Єврей не може побажати собі більшого, ніж потрапити до Америки.
Тієї ночі Дебора встала з ліжка й, старанно затуляючи долонею свічку, підійшла до Менухимового лежака. Він лежав на спині, поклавши важку голову на скручений сірий коц, його повіки були напіврозплющені, біло відсвічували білки очей. За кожним подихом його тіло здригалося, сонні пальці безперервно ворушилися. Руки він склав на грудях. Лице уві сні було ще блідіше і кволіше, ніж за дня. Розтулені синюваті губи з білою, перлистою шумою в кутиках. Дебора загасила свічку. Кілька секунд вона посиділа навпочіпки коло сина, а тоді піднялася і прослизнула до свого ліжка. Нічого з нього не буде, подумала вона, нічого з нього не буде.
У неділю, о восьмій ранку, надходить посланець від Каптурака. Це той самий чоловік у синьому картузі, що колись переводив через кордон Шемар'ю. Сьогодні він теж у тому своєму синьому картузі стоїть за дверима, відмовляється випити чаю, а тоді без жодного слова помагає викотити і всадовити на фіру скриню. Зручна фіра, місця на чотирьох. Ноги лежать в м'якому сіні, фіра пахтить, як увесь цей пізньолітній край. Спини в коней вилискують, вичищені й гладенькі, бронзові випуклі дзеркала. Широка дуга з багатьма срібними дзвіночками обрамляє їхні стрункі й зверхні потилиці. Хоч і ясний день, видно як порскають іскри, викресані з-під їхніх копит.
Іще раз тримає Дебора Менухима на руках. Родина Біллесів уже прийшла, оточила фіру і невпинно балакає. Мендель Зинґер сидить на козлах, а Міріям притулилася спиною до батькової. Тільки Дебора ще стоїть у дверях, із калічкою Менухимом на руках.
Зненацька вона його відпускає. Обережно садить на поріг, як вкладають труп у труну, встає, здіймає руки, дає волю сльозам, по голому лиці голі сльози. Вона сповнена рішучости. Її син залишається. А вона поїде до Америки. Чуда не сталося.
Плачучи, вона всідає до фіри. Не бачить облич людей, яким тисне руки. Два великі моря сліз у її очах. Чує стукіт копит. Їде. Волає, вона не знає, що волає, то з неї волає, серце має уста і волає, фіра зупиняється, вона вистрибує, спритно, як молода. Менухим досі сидить на порозі. Вона падає перед Менухимом. «Мама, мама!» — белькоче Менухим. Вона лежить і не встає.