Цієї миті загули сирени. Застугоніла машинерія. Повітрям, і кораблем, і людьми струсонуло. І тільки небо так і залишилося тихе і синє, синє і тихе.
Чотирнадцятий вечір морської подорожі осяяли великі вогненні кулі, що їх вистрілювали кораблі-освітлювачі. «Зараз, — сказав Менделю Зинґеру один єврей, який уже двічі перепливав океан, — з'явиться статуя Свободи. Заввишки вона сто п'ятдесят один фут, усередині порожня, на неї можна вийти. На голові має променисту корону. В правиці тримає смолоскип. А найгарніше, що вночі цей смолоскип горить, але ніколи не може догоріти. Бо його освітлює електрика. Ось які чудасії виправляють в Америці».
Перед полуднем п'ятнадцятого дня вони висадилися на суходіл. Дебора, Міріям і Мендель стояли, міцно притулившись одне до одного, бо боялися погубитись.
Надійшли чоловіки в одностроях, Менделеві вони здалися трохи небезпечними, хоч і не мали шабель. Декотрі носили білі, як вишневий цвіт, шати, виглядаючи від цього напів як жандарми, а напів як янголи. Це козаки Америки, подумав Мендель Зинґер і зиркнув на свою доньку Міріям.
Їх викликали, за абеткою, кожен підходив зі своїми пакунками, їх не перевіряли гострими списами. «Мабуть, таки можна було взяти Менухима», — подумала Дебора.
Нараз перед ними виринув Шемар'я.
Усі троє однаково злякалися.
Всі одночасно побачили свій старий дім, колишнього Шемар'ю і нового Шемар'ю, званого Семом.
Вони бачили Шемар'ю і Сема водночас, так ніби Сема накинули на Шемар'ю, прозорого Сема.
То був Шемар'я, але то був і Сем.
Їх було двоє. Один мав на собі чорну шапку, чорний кабат і високі чоботи, і перший чорний пушечок пробивався на його щоках.
А на другому був ясно-сірий сурдут, білосніжний картуз, як у капітана, широкі жовті штани, ряхтлива сорочка із зеленого шовку, а його обличчя було гладеньке, мов шляхетний надмогильний камінь.
Той другий був майже Маком.
Той перший говорив своїм давнім голосом — вони чули лише голос, не слова.
Той другий міцною рукою клепнув батька по плечу і сказав — тепер вони почули і слова: «Hello, old chap!» — а вони нічого не зрозуміли.
Той перший був Шемар'я. Але той другий був Сем.
Спочатку Сем поцілував батька, потім матір, а тоді Міріям. Усі троє почули запах Семового мила до гоління, що пахло підсніжниками і ледь-ледь карболом. Він нагадував їм сад і водночас шпиталь.
У думці вони кілька разів повторили, що Сем — це і є Шемар'я. І лише тоді втішилися. «Всі решта, — сказав Сем, — підуть у карантин. А ви ні! Мак усе владнав. У нього тут двоє кузенів служать».
За пів години надійшов і Мак.
Він виглядав точнісінько так, як і тоді, коли з'явився в містечку. Широкий, галасливий, сурмлячи незрозумілою мовою, а кишені вже надималися від солодкого печива, яке він тут-таки пороздавав і сам заходився їсти. Яскраво-червона краватка стягом майоріла в нього на грудях.
«Вам таки треба в карантин, — сказав Мак. Він трохи перебільшив. Його кузени хоч і служили тут, але на митниці. — Але я вас супроводжуватиму. Не бійтеся!»
І справді, їм не довелось боятися. Мак кричав усім урядникам, що Міріям його наречена, а Мендель із Деборою — тесть і тестьова.
Щодня, по обіді, о третій, Мак підходив під ґрати табору. Він простягав руки крізь загорожу, хоча це й було заборонено, вітаючись із усіма. Через чотири дні йому вдалося звільнити родину Зинґер. Як — не сказав. Бо серед Макових властивостей було таке, що він натхненно розповідав вигадані речі; натомість замовчував ті, які справді діялися.