Він наполіг на тому, щоби, перш ніж поїхати додому, ретельно оглянути Америку на підводі його фірми.
Менделя Зинґера, Дебору і Міріям упакували на підводу і повезли на прогулянку.
Був ясний і спекотний день. Мендель і Дебора сиділи за напрямом руху, навпроти — Міріям, Мак і Сем. Важка підвода торохтіла вулицями з лютим завзяттям, як здалося Менделеві Зинґеру, немов заміряючись на віки-вічні розтрощити камінь із асфальтом разом і розхитати фундаменти кам'яниць. Шкіряне сидіння горіло під Менделевим тілом. Хоч вони й трималися в затінку високих стін, спека сірим розплавленим свинцем палила крізь старий картуз з чорного репсу йому в голову, проникаючи в мозок, і щільно запаювала його вогким, липким, болючим жаром. Від часу прибуття він ледве що спав, мало їв і майже не пив. Поверх важких чобіт він іще з дому носив ґумові калоші, і його стопи пекло, як на відкритому вогні. Судомно затисненою між коліньми тримав він свою парасолю, і її дерев'яний держак був розпечений так, що до нього годі було доторкнутися, ніби він був із розжареного начервоно заліза. Перед очима в Менделя тріпотів густо зітканий серпанок із сажі, порохняви і спеки. Він думав про пустелю, якою сорок літ ходили його пращури. Але принаймні пішки, сказав він собі. Шалений поспіх, із яким вони тепер мчали, хоч і породжував вітер, але то був гарячий вітер, вогненний подих геєнни. Замість холодити, він розпікав. Та й вітер цей не був вітром. Він складався з галасу і крику, то був подув галасу. Він складався з пронизливого теленькання сотень невидних дзвінків, із загрозливого, металевого деренчання трамваїв, із трубних закликів безлічі сурем, із благального вереску шин на закрутах стрітів, із Макового галайкання, що крізь надпотужний голосник тлумачив своїм пасажирам Америку, з мурмотіння людей навкруг, із лункого реготу якогось незнайомого супутника за спиною в Менделя, з безперестанної балаканини, яку Сем жбурляв батькові в обличчя, балаканини, якої Мендель не розумів, але на яку весь час кивав, із боязким і водночас привітним усміхом на устах, як болючою залізною прищіпкою.
Навіть якби він і мав відвагу бути поважним, як личило в цій ситуації, він не зміг би позбутися того усміху. В нього не було сили змінити міну. М'язи обличчя заніміли. Ліпше би він заплакав, як мала дитина. Він нюхав запах гострої смоли з розплавленого асфальту, сухої і гострої пилюки в повітрі, паркий і тлустий сморід каналізації і сирних крамниць, в'їдливий запах цибулі, солодкавий бензинових випарів із авт, гнилуватий болотний дух рибних рядів, конвалії і карбол зі щік свого сина. Всі ці запахи мішалися в гарячому чаду, що валив йому назустріч, із галасом, який наповнював його вуха і заповзявся розвалити йому череп. Скоро він уже не знав, що чути, що бачити, що нюхати. Він усе ще всміхався і кивав. Америка напосідалася на нього, Америка розбивала його, Америка шматувала його. За кілька хвилин він зомлів.
Опритомнів він у якомусь ланч-румі, куди його поспіхом занесли, щоби повернути до тями. В круглому, оточеному віночком із сотні маленьких жарівочок дзеркалі він побачив свою білу бороду і кощавий ніс і першої миті подумав, що ці борода й ніс належать комусь іншому. Щойно за рідними, які оточили його, він упізнав самого себе. Трішечки засоромився. Із деяким зусиллям розтулив уста і попросив у сина вибачення. Мак схопив його руку, потряс її, мовби вітаючи Менделя Зинґера із вдалою витівкою чи виграним закладом. На уста старого знову наклалася залізна защіпка посмішки, і якась невідома сила знов урухомила його голову, і це виглядало, ніби Мендель киває. Він побачив Міріям. У неї було розкуйовджене чорне волосся під жовтою шаллю, трохи кіптяви на зблідлих щоках і довга соломинка між зубами. Дебора широко, німо, з набряклими ніздрями, грудьми, що то здіймалися, то опадали, сиділа на круглому дзиґлику без опертя. Виглядало на те, що незабаром вона впаде.
Що мене обходять ці люди? — думав Мендель. Що мене обходить уся ця Америка? Мій син, моя жінка, моя донька, цей Мак? Чи я ще Мендель Зинґер? Чи це ще моя родина? Чи я ще Мендель Зинґер? Де мій син Менухим? Йому здавалося, що його виштовхнули з нього самого, відтепер він мусить жити відділеним від себе. Йому здавалося, що себе самого він залишив у Цухнові, коло Менухима. І заки його уста всміхалися, і заки головою його трясло, серце почало поступово крижаніти, воно бемкало, наче металеве било об холодне скло. Вже він був самотній, Мендель Зинґер: уже в Америці…
Частина друга