Уперше турботи покинули дім Менделя Зинґера. Рідні вони були йому, мов зненавиджені брати-сестри. П'ятдесят дев'ять років виповнилося йому. І п'ятдесят дев'ять років знав він їх. Турботи покинули його, смерть наближалася. Його борода побіліла, очі його ослабли. Спина зігнулася, а руки тряслися. Сон був легкий, а ніч довга. Вдоволення він носив, як чужий позичений одяг. Його син переселився в дільницю багатіїв, Мендель залишився у своєму завулку, в своєму помешканні, при синіх гасових лампах, по сусідству з бідаками, котами і мишами. Він був побожний, богобоязкий і звичайний, цілком повсякденний єврей. Мало хто зважав на нього. Вдень він відвідував кількох давніх друзів: торговця фруктами Менкеса, власника музичної крамниці Сковронека, переписувача Біблії Ротенберґа, шевця Ґрошеля. Раз на тиждень сходилися троє дітей, внук і Мак. Він не мав що їм сказати. Вони розповідали історії зі світу театру, суспільства і політики. Він слухав і куняв. Коли Дебора будила його, він розплющував очі. «Я не спав!» — запевняв він. Мак реготав. Сем усміхався. Міріям перешіптувалася з Деборою. Мендель хвильку зберігав притомність, а тоді знову куняв. Йому відразу щось снилося: події з вітчизни і речі, про які він в Америці лише чув, театр, акробати й танцівниці в золотому та червоному, президент Сполучених Штатів, мільярдер Вандербільт, і знову й знову Менухим. Маленький калічка затесувався між золото і червінь співачок, убогою сірою плямою стовбичив перед блідим мерехтінням Білого дому. Щоби побачити те і се наяв, Мендель був застарий. Він вірив дітям на слово, що Америка — Божий край, Нью-Йорк — диво-місто, а англійська — найкраща мова в світі. Американці здорові, американки гарні, спорт важливий, час коштовний, убогість — вада, багатство — заслуга, чеснота — половина успіху, а віра в себе — весь, танець гігієнічний, їзда на рольках — обов'язок, благочинність — капіталовкладення, анархізм — злочин, страйкарі — вороги людства, підбурювачі, спільники диявола, сучасні машини — благословення Небес, Едисон — найбільший геній. Незабаром люди літатимуть, як птахи, плаватимуть, як риби, зазиратимуть у майбутнє, як пророки, житимуть у вічному мирі й цілковитій злагоді, будуватимуть хмародери до зірок. Світ буде дуже гарний, думав Мендель, а мій онук щасливий! Він усього цього запізнає! І все ж: до його зачудування майбутнім домішувалася туга за Росією, і його заспокоювала думка, що він опиниться серед мертвих іще до отих тріюмфів живих. Він і сам не знав чому. Вона заспокоювала його. Він був уже застарий для нового і заслабий для тріюмфів. У нього залишилась одна тільки надія: побачити Менухима. Сем або Мак поїдуть і привезуть його. А може, і Дебора.
Було літо. Комашня в помешканні Менделя Зинґера множилася нестримно, хоча маленькі мосяжні коліщатка на ніжках ліжок день і ніч стояли в мисочках із гасом, і хоча Дебора ніжним курячим пером, змоченим у терпентині, змащувала всі тріщини в меблях. Блощиці довгими впорядкованими вервечками тяглися стінами вниз, уздовж плафона, з кровожерною підступністю чекали настання темряви, а тоді сипалися на ліжка. Блохи вистрибували з чорних шпар між дошками на підлозі, в одяг, у подушки, в ковдри. Ночі були спекотні та важкі. Крізь відчинені вікна час від часу долинало далеке гримотіння незнайомих потягів, коротке, розмірене стрясання заклопотаного світу за багато-багато миль і каламутні випари із сусідніх будинків, сміттєзвалищ і відкритої каналізації. Коти кричали, бездомні пси завивали, немовлята верещали крізь ніч, а над головою в Менделя Зинґера сновигали кроки безсонних, лящало чхання застуджених, зойкали в мучівному позіханні виснажені. Мендель Зинґер запалив свічку в зеленій пляшці коло ліжка й підійшов до вікна. І побачив червонястий відсвіт живої американської ночі і розмірену срібну тінь прожектора, що, здавалося, розпачливо шукає в нічному небі Бога. Так, навіть кілька зірок угледів Мендель, кілька жалюгідних зірочок, потрощених сузір'їв. Мендель пригадав собі зоряно-осяйні ночі вдома, густу синяву широко напненого неба, лагідно випуклий серпик місяця, темний шерех папоротей у лісі, голоси цвіркунів і жаб. Йому уявилося, що було би дуже легко, тепер, отак як він іде і стоїть, вийти з дому і помандрувати далі собі пішки, цілу ніч, так довго, поки він знову опиниться просто неба й почує жаб, і цвіркунів, і Менухимове повискування. Тут, в Америці, він зливався з тими багатьма голосами, якими співала і гомоніла вітчизна, до цвіркотіння коників і кумкання жаб. А між нами океан, думав Мендель. Треба сісти на корабель, знову цей корабель, і знову двадцять днів і ночей переїзду. І тоді він удома, із Менухимом.