«Згадай, Менделю, — завів Ротенберґ, — згадай Йова. З ним сталося щось подібне, як із тобою. Він сидів на голій землі, посипаючи голову попелом, і рани боліли йому так, що він звіром катулявся. Він теж нарікав на Господа. А все виявилося лише випробуванням. Хіба ж ми знаємо, Менделю, що там діється нагорі? Може, лихий став перед Богом і сказав, як і тоді: треба спокусити праведника. А Господь сказав: спробуй із Менделем, рабом моїм».
«І тут бачиш, — втрутився Ґрошель, — що твій докір несправедливий. Бо Йов не був слабкий, коли Господь узявся його випробовувати, а могутній. Та й ти не був слабкий, Менделю! Твій син мав торговий дім, багатів із року на рік. Інший твій син, Менухим, майже одужав і вже був би приїхав до Америки. Ти був здоровий, твоя жінка була здорова, а донька твоя красуня, і незабаром ти знайшов би для неї чоловіка!»
«Чого ти шматуєш моє серце, Ґрошелю? — відказав Мендель. — Чого перелічуєш усе, що було, тепер, коли нічого не залишилося? Мої рани ще не затяглися, а ти вже знову їх ятриш».
«Правду він каже», — сказали решта троє як один.
А Ротенберґ повів: «Твоє серце роздерте, Менделю, знаю. Та оскільки ми можемо говорити з тобою про все і оскільки ти знаєш, що ми несемо твій біль, як брати, невже ти візьмеш нам за зле, коли я попрошу тебе подумати про Менухима? Можливо, любий Менделю, ти намагався зруйнувати Божі плани, залишивши Менухима самого? Тобі було послано хворого сина, а ви вчинили з ним, як із лихим сином». Запала тиша. Довго Мендель не відповідав нічогісінько. А коли знову заговорив, здавалося, що він навіть не почув Ротенберґових слів; бо звернувся до Ґрошеля, кажучи:
«І до чого тут твій приклад із Йовом? Хіба ви бачили колись справжні дива, на власні очі? Дива, як ото вкінці вони відкрилися Йову? Хіба ж воскресне мій син Шемар'я з братньої могили у Франції? Чи, може, мій син Йона повернеться до живих? Невже донька моя Міріям раптом одужає і повернеться із закладу додому? А коли б навіть повернулася, чи знайде вона ще чоловіка і зможе жити спокійно собі далі, так ніби ніколи не була божевільною? Невже встане з домовини моя жінка Дебора, з іще свіжої могили? Чи, може, мій син Менухим посеред війни приїде сюди з Росії, за умови, що він узагалі ще живий? Бо це неправда, — і тут Мендель повернувся до Ротенберґа, — що я зі злої волі покинув Менухима і тепер мушу за це покутувати. З інших причин, через доньку, яка почала гуляти з козаками — з козаками! — мусили ми виїхати. А чому Менухим захворів? Уже сама його хвороба була знаком, що Бог гнівається на нас — і першим із ударів, яких я не заслужив».
«Хоча Господь може все, — відізвався найрозсудливіший із усіх, Менкес, — то все ж можна припустити, що він уже не чинить дуже великих див, бо світ їх уже не вартий. І навіть якщо у твоєму випадку Бог і захотів би зробити виняток, то цьому завадили би гріхи інших. Бо інші не гідні бачити диво праведника, тим-то й довелося Лотові піти собі геть, а Содом і Гомора загинули і не побачили чуда з Лотом. Та сьогодні світ заселений скрізь — і навіть якби ти виїхав, газети написали б, що з тобою сталося. Тож сьогодні Богові доводиться чинити тільки помірковані дива. Але ж і вони достатньо великі, хай святиться ім'я Його! Твоя жінка Дебора не може ожити, твій син Шемар'я не може ожити. Але ж Менухим, імовірно, живий, і після війни ти його побачиш. А твій син Йона, можливо, потрапив у полон, і після війни ти його побачиш. Твоя донька одужає, помішання зійде з неї, вона стане ще гарніша, ніж доти, і чоловік у неї буде, і внуків вона тобі народить. А одного ти вже маєш, Шемар'їного сина. Збери докупи всю любов, яку ти досі відчував до всіх своїх дітей, для цього одного внука! І утішся».
«Між мною і моїм онуком, — відказав Мендель, — розірвалася сув'язь, бо Шемар'я загинув, мій син і батько мого внука. Моя невістка Веґа одружиться з іншим чоловіком, у мого внука з'явиться інший батько, для якого я не батько. Дім мого сина — не мій дім. Там я нічого не загубив. Моя присутність приносить лихо, а моя любов притягає прокляття, як самотнє дерево посеред чистого поля блискавку. Що ж стосується Міріям, то доктор сам мені сказав, що медицина в її випадку безсила. Йона, найімовірніше, загинув, а Менухим був хворий, навіть якщо йому трохи полегшало. В Росії, посеред такої нищівної війни, він напевно загинув. Ні, друзі! Я самотній, і я хочу бути самотнім. Усі ці роки любив я Бога, а він мене ненавидів. Усі ці роки я боявся того, що Він мені тепер чинить. Усі стріли з Його колчана мене вже вразили. Йому залишається хіба що вбити мене. Але для цього він надто жорстокий. І я буду жити, жити, жити».