Свята минули, надійшла осінь, заспівав дощ. Мендель купував оселедці, замітав підлогу, приносив прання, лагодив драбину, шукав коркотяг, вкидав родзинки, походжав серединою завулка. За милостиню він ледве дякував, не вітався у відповідь, на запитання відповідав лише «так» або «ні». Пополудні, коли люди збиралися погомоніти про політику і почитати вголос газети, Мендель укладався на тапчан і спав. Чужі промови не будили його. Війна його не обходила. Найновіші платівки наганяли на нього сон. Він прокидався щойно тоді, коли все стихало й всі розходилися. Тоді він іще якусь часину розмовляв зі старим Сковронеком.
«Твоя невістка виходить заміж», — сказав якось Сковронек.
«Цілком слушно!» — відказав Мендель.
«Але вона виходить за Мака!»
«То я їй нарадив!»
«Справа посувається добре!»
«То не моя справа».
«Мак сказав нам, що збирається дати тобі грошей!»
«Не хочу я ніяких грошей!»
«На добраніч, Менделю!»
«Добраніч, Сковронеку!»
Жахливі вісті спалахували в газетах, що їх Мендель своїм звичаєм купував щоранку. Вони спалахували, а він проти волі бачив їх далекий відсвіт, він нічого не хотів про них знати. Росією вже не правив цар. Не править, ну, то й не править. Про Йону і Менухима вони не знали, що повідомляти, ті газети. У Сковронека закладалися, що за місяць війна закінчиться. Добре, нехай собі закінчується на здоров'я. Шемар'я вже не повернеться. Керівництво закладу для душевнохворих написало, що стан Міріям не поліпшується. Веґа переслала листа, Сковронек зачитав його вголос. «Що ж, — сказав Мендель, — Міріям уже не одужає!»
Його старий чорний кафтан відблискував на плечах зеленим, і, наче крихітне креслення хребта, уздовж усієї спини оголився шов. Менделева постать усе маліла й маліла. Поли його кафтана довшали і довшали, і зачіпали, коли Мендель ішов, не халяви його чобіт, а вже мало не кісточки. Борода, що колись заслоняла лише груди, сягала тепер до найнижчого гудзика на кафтані. Дашок картуза із чорного, тепер уже зеленавого, репсу розм'як і розтягнувся, мляво звисаючи Менделеві Зинґеру на очі, схожий на ганчірку. В кишенях Мендель Зинґер носив чимало предметів: пакуночки, по які його посилали, газети, різноманітні інструменти, якими він лагодив зіпсуті речі у Сковронеків, жмут різнобарвних мотузків, пакувальний папір і хліб. Їх вага ще нижче згинала Менделеву спину, а позаяк права кишеня зазвичай була важча за ліву, то стягала праве старцеве плече донизу. Тож він ішов перехняблений і скоцюрблений завулком, ладен ось-ось завалитися, як ветха споруда, підігнувши коліна і човгаючи стопами. Новини світу, будні й свята інших прокочувалися повз нього, як вози попри старий дім на відлюдді.
Одного дня війна і справді закінчилася. Дільниця спорожніла. Люди пішли дивитися на святкування миру і повернення полків. Багато хто доручив Менделеві пильнувати їхні мешкання. Він чвалав від дому до дому, перевіряв клямки та замки і повертався додому, до крамниці. Йому здавалося, з незмірної віддалі він чує святочний гул радісного світу, бахкання феєрверків і регіт десятків тисяч людей. Маленький тихий супокій зійшов на нього. Його пальці погладжували бороду, а уста розтяглися в посмішці, ба навіть крихітне хихотіння короткими поштовхами вирвалося з горлянки. «Мендель теж улаштує собі свято», — прошепотів він і вперше підійшов до брунатної скриньки грамофона. Він уже бачив, як накручують цей інструмент. «Платівку, платівку!» — сказав він. Сьогодні перед полуднем заходив солдат, який щойно повернувся з фронту, і приніс пів тузиня платівок, нові пісні з Европи. Мендель розпакував горішню, обережно поклав її на інструмент, мить розмірковував, докладно пригадуючи потрібні чинності, а потім нарешті опустив голку. Був вечір, Мендель стояв у сутінках коло грамофона і наслухав. Щодня він чув тут пісні, веселі й сумні, повільні й стрімкі, темні й світлі. Та ніколи ще не бувало тут такої, як ця. Вона збігала малесеньким потічком і тихесенько жебоніла, а потім розливалася морем і клекотала. «Тепер я чую цілий світ», — подумав Мендель. Як таке може бути, що весь світ витиснено на такій маленькій платівці? А коли вступила маленька срібна флейта і відтепер уже не покидала оксамитових скрипок, оточуючи їх, мов вірна, віддана вузенька крайка, Мендель уперше за багато-багато часу заплакав. І тоді пісня закінчилася. Він знову накрутив її, і втретє. Врешті почав підспівувати хрипким голосом і барабанити боязкими пальцями по скриньці.