Повернувшись, Дебора застала чоловіка коло плити. Він неохоче порався коло вогню, горщика, дерев'яних ложок. Його проста натура була скерована на прості земні речі й не зносила див у ділянці очей. Він підсміювався із жінчиної віри в ребе. Його невибаглива побожність не потребувала посередницької сили між Богом і людьми. «Менухим одужає, але це потриває довго!» — із цими словами Дебора увійшла в дім. «Це потриває довго!» — лихою луною озвався Мендель. Зітхнувши, Дебора знову підвісила кошик до плафона. Троє старших дітей вернулися знадвору. Вони налетіли на кошик, за яким устигли стужитися за ті кілька днів, і щосили його розхитали. Мендель Зинґер двома руками вхопив синів, Йону і Шемар'ю. Міріям, дівчинка, втекла до матері. Мендель накрутив хлопцям вуха. Вони завили. Він зняв пояс і помахав ним у повітрі. Так ніби шкіра належала його тілу, ніби була природним продовженням його руки, відчував Мендель Зинґер кожен лункий удар, що спадав на спини синів. Якийсь моторошний гул вибухнув у його голові. Застережні крики жінки тонули в його власному галасі, розчинялися там без жодного значення. Це було так, як лити склянками воду на розбушоване море. Він уже не відчував, де стоїть. Вимахував метким, ляскотливим паском, уціляв у стіни, стіл, лави і не знав, які удари тішать його більше: схиблені чи влучні. Нарешті настінний годинник пробив третю, годину, коли по обіді збиралися учні. З порожнім шлунком — бо нічого не їв — та ще здушеним від люті горлом Мендель заходився зачитувати з Біблії слово за словом, речення за реченням. Ясний хор дитячих голосів повторював усе слово в слово, речення в речення, враження було таке, ніби Біблію вибивають багато дзвонів. Мов дзвони, розхитувались і тулуби учнів, узад-вперед, а над головами майже в тому самому ритмі хитався Менухимів кошик. Сьогодні на уроці були Менделеві сини. Батьків гнів ущух, охолов, згас, бо в цьому дзвінкому декламуванні вони випереджали інших. Щоби випробувати їх, він вийшов із кімнати. Хор дітей звучав далі, перед вели голоси його синів. Він міг на них покластися.
Йона, старший, був сильний, як ведмідь, Шемар'я, молодший, хитрий, наче лис. Тяжко й вайлувато ступаючи, ішов Йона життям, зі схиленою головою, звішеними руками, пухкими щоками, вічним голодом, кучерявим волоссям, що дуже випиналося з-під облямівки його кашкета. Тишком і мало не скрадаючись, із гострим профілем, завжди метикуватими ясними очима, тонкими руками, схованими в кишені кистями, йшов за ним його брат Шемар'я. Ніколи між ними не бувало суперечки, надто далекими були вони, поділеними їхні цісарства і володіння, вони уклали союз. Із бляшанок, сірникових коробок, черепків, рогів, із вербової лози Шемар'я робив чудові речі. Йона міг би все це здмухнути і знищити своїм могутнім диханням. Та він чудувався тендітною вправністю брата. Його маленькі чорні очка блищали, як іскорки, між щік, допитливо й радісно.
Через декілька днів після повернення Дебора вирішила, що настав час зняти Менухимів кошик із плафона. Не без урочистости передала вона малого старшим дітям. «Тепер ви поведете його на прогулянку! — сказала Дебора. — Коли він утомиться, понесете його. Боронь Боже, не впустіть! Святий чоловік сказав, що він одужає. Не робіть йому боляче». Відтепер почалася дитяча мука.
Вони волочили Менухима за собою містом, як нещастя, вони полишали його, кидали. Вони важко зносили кпини ровесників, що бігли за ними, коли вони виводили Менухима на прогулянку. Малого доводилося тримати двом. Він не переставляв ноги, як людина. Він теліпав ногами, мов двома тріснутими обручами, зупинявся, опадав. Зрештою, Йона і Шемар'я його десь покидали. Вони клали його в куток, у якийсь міх. Там він бавився псячим лайном, кінськими яблуками, галькою. Він пожирав усе. Він зішкрябував зі стін вапно і напихав собі його повен рот, а тоді заходився кашлем і синів на виду. Шматком багна лежав він десь у закапелку. Іноді він заходився плачем. Хлопці посилали до нього Міріям, щоби та його потішила. Ніжно, грайливо, на стрибучих тонких ніжках, із огидною і ненависною нехіттю, наближалася вона до свого жалюгідного брата. Ніжність, із якою вона гладила його попелясто-сіре, поморщене личко, мала в собі щось убивче. Вона сторожко роззиралася, вправо-вліво, а тоді щипала брата за стегно. Він вищав, сусіди визирали з вікон. Вона робила на лиці плаксиву гримасу. Всі їй співчували і розпитували.
Одного дня, влітку, коли йшов дощ, діти виволокли Менухима з хати і запхали його в бодню, де вже з пів року збиралася дощівка, плавали хробаки, рештки овочів і вкривалися цвіллю хлібні шкоринки. Вони тримали його за криві ніжки і добрий десяток разів занурювали його широку, сіру голову під воду, в радісному і жаскому передчутті, що тримають мерця. Але Менухим жив. Він рохкав, випльовував воду, хробаків, зацвілий хліб, рештки овочів і жив. І нічого йому не було. І тоді діти мовчки і сповнені жаху занесли його назад до хати. Великий жах перед мізинцем Божим, що оце щойно легесенько похитався, охопив двох хлопців і дівчинку. Цілий день вони не говорили між собою. Їхні язики лежали прив'язані до піднебінь, їхні уста розтулялися, аби виліпити слово, але жоден звук не виникав у їхніх горлянках. Дощ перестав, засяяло сонце, потічки жваво дзюркотіли вздовж вулиць. Саме час запускати паперові кораблики і дивитися, як вони пливуть до канави. Нічого подібного. Діти окопалися вдома, як пси. Ще весь пополудень прочекали вони на смерть Менухима. А Менухим узяв і не вмер.