«Він дитиніє, старий уже», — сказав Ґрошель.
«Усе забув», — сказав Ротенберґ.
«Це така радість перед смертю», — вирішив Менкес.
Сковронек, який знав його найкраще, мовчав. І тільки раз якось, увечері, перед тим як укластися спати, сказав жінці: «Відколи надійшли ці нові платівки, наш Мендель цілком перемінився. Іноді я застаю його за тим, як він сам накручує грамофон. І що ти на це?»
«А я на це, — нетерпляче відказала пані Сковронекова, — що Мендель старіється і дитиніє, і скоро вже буде геть ні до чого». Уже тривалий час вона була невдоволена Менделем. Що старіший той ставав, то менше вона йому співчувала. Поступово вона забула, що Мендель був колись заможним чоловіком, і її співчуття, що живилося повагою (бо серце її було мале), відмерло. Вона вже не кликала його, як спочатку, містер Зинґер — а просто Мендель, як незабаром і цілий світ. І якщо колись давала йому завдання з тією стриманістю, яка мала свідчити, що його слухняність робить їй честь і водночас присоромлює, то тепер так нетерпляче ним попихала, що її невдоволення його покірністю було видно вже наперед. Хоча Мендель прекрасно чув, пані Сковронекова підносила голос, коли до нього говорила, ніби боячись, що він її хибно зрозуміє, і наче намагаючись криком довести, що Мендель якось не так виконає її накази, коли вона говоритиме звичайним голосом. Її крик був таким-от запобіжним заходом; єдиним, що ображало Менделя. Бо він, такий принижений Небом, нічого не робив собі з доброзичливих і необачних людських кпинів, і тільки коли сумніву піддавали його здатність розуміти, тоді він ображався. «Менделю, та ж поквапся», — такими словами починався кожен наказ пані Сковронекової. Вона нетерпеливилася, він здавався їй заповільним. «Та не кричіть ви так, — принагідно відповідав Мендель, — я прекрасно вас чую». — «Але не спішишся, маєш час!» «У мене менше часу, ніж у вас, пані Сковронекова, істинно кажу вам як старший!» Пані Сковронекова, що не відразу збагнула глибше значення цієї відповіді й заклик схаменутися, який у ній містився, і якій здалося, що з неї глузують, негайно звернулася до перших-ліпших людей у крамниці: «Ну, і що ви на це скажете? Він старіється! Наш Мендель старіється!» Вона радо приписала би йому ще інші властивості, але вдовольнилася самою згадкою про старість, яку й так уже вважала гріхом. Чуючи таку мову, Сковронек казав жінці: «Всі ми старіємо! Мені стільки само років, як і Менделю, — та й ти не молодшаєш!» — «Ну так, ти можеш іще одружитися з молодою», — сказала пані Сковронекова. Вона була щаслива, що нарешті знайшла придатну відповідь на їхні подружні негаразди. А Мендель, який був свідком наростання цих сварок і від початку розумів, що гнів пані Сковронекової врешті-решт розрядиться на чоловікові та його приятелеві, тремтів за їхню дружбу.
Сьогодні пані Сковронекова була налаштована проти Менделя Зинґера з особливої причини. «Уяви собі, — сказала вона чоловікові, — ось уже кілька днів як пропав сікач. Можу заприсягтися, що то Мендель його взяв. Та коли питаю — він знати нічого не знає. Він страшно постарівся, він як дитина!» І справді, сікача пані Сковронекової взяв і сховав Мендель Зинґер. Він уже давно виношував один потаємний план, останній у своєму житті. Одного вечора йому здалося, що він може його здійснити. Він удав, що закуняв на тапчані, в той час як сусіди розмовляли у Сковронека. Та насправді він навіть не думав спати. Він чатував і наслухав із заплющеними повіками, коли ж піде останній. А тоді витягнув із-під подушки сікач, заткнув його під кафтан і вислизнув у вечірній завулок. Ліхтарі ще не засвітили, з деяких вікон уже проникало жовте світло ламп. Навпроти будинку, де вони колись із Деборою мешкали, він зупинився і почав вдивлятися у вікна свого колишнього помешкання. Тепер там жило молоде подружжя Фришів, унизу вони відкрили сучасний салон морозива. Молоді люди якраз виходили з дому. Замкнули салон. Вони йшли на концерт. Ощадливі були вони, скупі, можна сказати, сумлінні — і любили музику. Батько молодого Фриша диригував у Ковні весільною капелою. Сьогодні концертував філармонійний оркестр, щойно з Европи. Фриш уже декілька днів марив ним. І от вони пішли. Менделя не побачили. Він прокрався на протилежний бік, увійшов у будинок, навпомацки вийшов за знайомим поруччям нагору і витягнув із кишені всі ключі. Він мав їх від сусідів, що доручали йому стерегти помешкання, йдучи в кіно. Без зусилля відкрив двері. Зачинив засувку, розпластався на підлозі й заходився обстукувати дошку за дошкою. Це потривало дуже довго. Він утомився, дозволив собі на коротенький перепочинок, а тоді знову взявся до роботи. Нарешті зазвучало порожняво, саме в тому місці, де колись стояло Деборине ліжко. Мендель вичистив бруд зі шпар, розхитав паркетину сікачем з усіх чотирьох боків і виважив її. Він не помилився, він знайшов те, що шукав. Схопив міцно заґудзованого носовичка, сховав його в кафтані, знову заклав паркетину і безгучно зник. Нікого не було на сходах, жодна душа його не побачила. Раніше ніж звичайно зачинив він сьогодні крамницю, опустив жалюзі. Засвітив велику висячу лампу з круглим абажуром і сів у конус її світла. Він розв'язав носовичка і перелічив його вміст. Шістдесят сім доларів монетами і папірцями наскладала Дебора. Багато, але не досить, і це розчарувало Менделя. Якби він доклав до цього власні заощадження, милостиню і невеличку плату за працю в домах, вийшло би рівно шістдесят дев'ять доларів. Замало. «Отже, іще кілька місяців! — прошепотів Мендель. — Я маю час».