Так, час у нього був, іще досить довго треба було йому прожити! Перед ним лежав великий океан. Іще раз треба його перетнути. Це дуже велике море чекало на Менделя. Весь Цухнів і околиці чекали на нього: казарма, соснина, жаби в болотах і цвіркуни в полях. Якщо Менухим помер, то й він лежить на маленькому цвинтарі і чекає. Тоді Мендель також ляже. Але перед тим іще зайде на Самешкінове обійстя, не боятиметься псів, покажіть йому цухнівського вовка — та й то не злякається. Попри жуків і хробаків, жаб і сарану, спроможеться Мендель лягти на сиру землю. Загудуть церковні дзвони і пригадають йому світло вслухання в недоумкуватих Менухимових очах. Мендель відповість: «Додому повернувся я, любий Самешкіне, хай інші мандрують світами, мої світи вмерли, я повернувся, щоби заснути тут навік!» Синя ніч напнута над краєм, зорі сяють, жаби кумкають, цвіркуни сюрчать, а там, у темному лісі, хтось співає пісню Менухима.
Так засинає сьогодні Мендель, у руці він тримає заґудзованого носовичка.
Наступного ранку він зайшов до Сковронекового помешкання, поклав на холодну кухонну плиту сікач і сказав: «Ось, пані Сковронекова, сікач знайшовся!»
Він хотів був одразу піти, та пані Сковронекова завела своєї: «Знайшовся! Нетяжко ж було йому знайтися, коли ти сам його й сховав. До речі, вчора ти таки нівроку міцно собі заснув. Ми ще раз виходили до крамниці й постукали. Ти вже чув? Фриш із салону морозива має тобі щось дуже важливе сказати. Негайно йди до нього».
Мендель злякався. Значить, хтось таки його вчора бачив, може, хтось і помешкання пограбував, а на Менделя подумали. А може, то зовсім не Деборині були заощадження, а пані Фришевої, а він їх поцупив. Коліна в нього затрусилися. «Дозвольте сісти», — сказав він пані Сковронековій. «Посидь дві хвилини, — сказала вона, — а тоді мені треба варити». — «А що то за важлива справа така?» — випитував він. Але вже наперед знав, що пані Сковронекова нічого йому не розповість. Вона просто-таки розкошувала від його цікавости й мовчала. А тоді вирішила, що настав час нагнати його. «Я не пхаю носа в чужі справи! Йди до Фриша!» — сказала вона. І Мендель пішов і вирішив не заходити до Фришів. Бо то могло бути лише щось недобре. Само прийде, нікуди не подінеться. Він чекав. Та по обіді в гості прийшли Сковронекові внуки. Пані Сковронекова послала його принести три порції суничного морозива. Боязко увійшов Мендель до крамниці. Містера Фриша, на щастя, не було. Його жінка сказала: «Мій чоловік має сказати вам щось дуже важливе, приходьте пополудні, але ж конче!»
Мендель удав, ніби нічого не почув. Серце шалено гупало, наче хотіло вистрибнути з грудей, він тримав його обома руками. Щось недобре насувалося, без сумніву. Він розповість усю правду, Фриш повірить йому. Бо якщо не повірить, він загримить до цюпи. Ну, то й що тут такого. Помре собі в цюпі. А не в Цухнові.
Він ніяк не міг вийти з околиці морозивного салону. Сновигав туди-сюди вулицею. Побачив, що повертається молодий Фриш. Хотів іще зачекати, але ноги самі понесли його до салону. Він відчинив двері, які урухомили деренчливий дзвоник, і не знайшов сили їх закрити, так що аварійний дзвоник невпинно галасував, а Мендель закляк, приголомшений, у його навальному лементі, скутий у цьому деркотанні й нездатний поворухнутися. Пан Фриш сам зачинив двері. І в тиші, яка тепер запала, Мендель почув, як той каже жінці: «Мерщій содової з малиною для містера Зинґера!»
Коли Менделя востаннє величали «містером Зинґером?» Лише цієї миті він усвідомив, що його вже довгий час кличуть просто «Менделем», аби принизити. Це Фриш так злісливо пожартував, подумалось йому. Та ж усій околиці відомо, що цей молодик скнаруватий, і він прекрасно знає, що я не заплачу за малинову воду. Не буду пити.