Незабаром вони закінчили. Свічки згоріли наполовину, стіл уже не був гладенький і святковий, плями і рештки їжі виднілися на білому обрусі, а Сковронекові онуки почали позіхати. В кінці книжки зупинилися. Піднесеним голосом Сковронек вимовив переказане побажання: «Наступного року в Єрусалимі!» Всі повторили, голосно хряснули книжками, закриваючи їх, і обернулися до гостя. Тепер була Менделева черга питати відвідувача. Старий прокашлявся, усміхнувся і сказав: «Отож, пане Олексію, що ви хотіли мені розповісти?»
Притишеним голосом незнайомець заговорив: «Ви давно вже дістали би від мене звістку, пане Мендель Зинґер, якби я знав вашу адресу. Але по війні її вже ніхто не знав. Біллесів зять, музикант, помер від тифу, ваш дім у Цухнові спорожнів, бо донька Біллесів утекла до батьків, які на той час уже мешкали в Дубні, а в Цухнові, у вашому домі, розквартирували австрійських солдатів. Тож після війни я написав моєму менеджерові сюди, але він виявився не досить спритним: відписав мені, що вас неможливо розшукати».
«Шкода Біллесового зятя!» — сказав Мендель, думаючи при цьому про Менухима.
«І от тепер, — вів далі Коссак, — у мене є добра звістка». Мендель підвів голову. «Я відкупив ваш дім у старого Біллеса, у присутності свідків і на підставі офіційної оцінки. А гроші хочу передати вам».
«Скільки це?» — спитав Мендель.
«Триста доларів!» — сказав Коссак.
Мендель схопився за бороду і заходився розчісувати її тремтячими розчепіреними пальцями. «Дякую вам!» — сказав він.
«А щодо вашого сина Йони, — не вгавав Коссак, — то він зник безвісти 1915 року. Ніхто не зміг мені нічого про нього сказати. Ні в Петербурзі, ані в Берліні, ані у Відні, ні в швейцарському Червоному Хресті. Я довідувався скрізь. Та два місяці тому мені стрінувся один молодий чоловік із Москви. Він утік через польський кордон, бо Цухнів, як ви знаєте, належить тепер до Польщі. І цей молодий чоловік служив із Йоною в одному полку. Він сказав, що якось раз випадково чув, нібито Йона живий і воює в білоґвардійцях. Тим важче щось тепер про нього довідатися. Але не полишайте надії».
Мендель саме збирався розтулити рота, аби спитати про Менухима. Але його приятель Сковронек, передбачаючи Менделеве запитання, був переконаний, що відповідь буде сумна, і, прагнучи уникнути смутних розмов цього вечора чи принаймні так довго, як удасться, випередив старого і сказав: «Що ж, пане Коссак, позаяк ми маємо таку приємність гостити в нас такого великого чоловіка, як ви, то, сподіваюся, не відмовите нам у приємності розповісти щось і про ваше життя. Як вам вдалося пережити всі ці війни, революції, всі ці страхіття?»
Незнайомець, здавалося, не сподівався цього питання, бо відповів не відразу. Він опустив очі як хтось, хто соромиться або мусить поміркувати, і відповів щойно за добру часину: «Я не пережив нічого особливого. Дитиною я довго хворів, мій батько був убогим вчителем, як і пан Мендель Зинґер, чия жінка доводиться мені родичкою. Тепер не на часі докладніше з'ясовувати цю спорідненість. Словом, через мою хворобу і тому, що ми були бідні, я потрапив до великого міста, в публічний медичний заклад, там мене особливо полюбив один лікар, я одужав, а лікар залишив мене в своїй сім'ї. Там, — тут Коссак стишив голос і схилив голову, так що здавалося, ніби він говорить до столу, аж усі затамували подих, аби як слід його розчути, — там я одного дня сів за фортеп'ян і з голови заграв власні пісеньки. А лікарева дружина написала ноти до тих пісень. Війна стала моїм щастям. Бо я потрапив до військового музичного підрозділу, став диригентом капели, всю війну перебув у Петербурзі, кілька разів грав у присутності царя. Після революції ми з капелою перебралися за кордон. Кількоро відпали, кілька нових додалися, в Лондоні ми уклали угоду з однією концертною агенцією, так-от і виник мій оркестр».
Усі ще вслухалися, хоча гість давно вже нічого не розповідав. Та його слова все ще витали в кімнаті і до когось із присутніх дійшли тільки тепер. Коссак недостатньо володів єврейською говіркою, в свою розповідь він уплітав цілі шматки російських речень, і Сковронек із Менделем схоплювали далеко не кожне зокрема, а допіру загальну канву. Сковронекові зяті, що приїхали до Америки малими дітьми, розуміли не більше ніж половину й просили жінок, щоби ті перекладали їм розповідь чужинця англійською. Подорожній із музичним причандаллям повторив усю Коссакову біографію, щоб як слід її запам'ятати. Від свічок залишилися тільки куці недогарки в підсвічниках, у кімнаті стемніло, внуки поснули, похиливши голівки на фотелі, та ніхто навіть не збирався іти, ба пані Сковронекова навіть принесла дві нових свічки, приліпила їх на недогарки, ось так відкривши вечір заново. В ній прокинулася колишня пошана до Менделя Зинґера. Цей гість, цей великий чоловік, що грав у самого царя, з цим дивним перснем на мізинці та цією перлиною в краватці, у цьому вбранні з добротної європейської тканини — на чому на чому, а на цьому вона зналася, бо її батько торгував сукнами — не личило заводити цього гостя до Менделевої задньої кімнатчини. Ба, на превеликий подив власного чоловіка, вона навіть сказала: «Містере Зинґер! Дуже добре, що ви сьогодні до нас завітали. Бо завжди, — вона обернулася до Коссака, — він такий скромний і чулий, що не приймає жодних моїх запросин. І все одно, він — ніби найстарша дитина в нашому домі». Сковронек перебив її: «Зроби-но нам іще чайку!» І заки вона вставала, сказав Коссакові: «Всі ми давно вже знаємо ваші пісні, адже “Менухимова пісня” — ваша?»