Менухим не вмер, він жив, цей могутній каліка. Відтоді лоно Дебори пересохло і стало безплідним. Менухим був останнім, звироднілим плодом її плоті, здавалося, її лоно відмовляється породжувати ще більше лиха. Мимохідь вона обіймала чоловіка. Ці моменти були короткі, як блискавки, сухі блискавки на далекому літньому обрії. Довгими, жорстокими і безсонними були Деборині ночі. Стіна з холодного скла відділяла її від чоловіка. Її груди зів'яли, тіло набрякло, так ніби на глум із її безпліддя, стегна обважніли, а ноги налилися свинцем.
Одного ранку, влітку, вона прокинулася раніше за Менделя. Цвірінькання горобця на підвіконні збудило її. У вухах іще лунав його щебіт спогадом про омріяне щастя, мов голос сонячного променя. Ранній теплий світанок пробився крізь пори і тріщини дерев'яних віконниць, і хоча обриси меблів іще губилися в сутінках ночі, Деборині очі вже були ясні, думка тверда, а серце холодне. Вона метнула погляд на сплячого чоловіка і виявила перші сиві волосинки в його чорній бороді. Він прокашлявся уві сні. Захропів. Мерщій шаснула вона до сліпого дзеркала. Холодними, складеними гребенем пальцями провела по своєму поріділому волоссі, витягуючи волосинку за волосинкою і шукаючи сивини. Їй здалося, що вона знайшла одну-єдину, схопила її міцними лещатами з двох пальців і висмикнула. А тоді розстібнула перед дзеркалом сорочку. Побачила свої обвислі груди, підняла їх, впустила, погладила порожнє і все одно випукле тіло, побачила сині, розгалужені жиляки на стегнах і вирішила знову лягти в ліжко. Вона обернулась, і її погляд злякано натрапив на розплющене чоловікове око. «Що ти дивишся?» — скрикнула вона. Він не відповів. Здавалося, розплющене око належить не йому, бо сам він іще спав. Незалежно від нього воно розплющилося. Самочинно зацікавилося. Білок ока здавався білішим, ніж звичайно. Зіниця була крихітна. Це око нагадало Деборі замерзле озеро з чорною цяткою посередині. Воно не могло бути розплющене навіть хвилину, але Деборі ця хвилина здалася десятиліттям. Менделеве око знову заплющилося. Він і далі спокійно дихав, він спав, без сумніву. Далеке тьохкання мільйонів жайворів здійнялося надворі, над домом, під небом. Уже грядуща спека молодого дня вдиралася в ранкове затемнення кімнати. Незабаром годинник мав пробити шосту, годину, коли Мендель уставав. Дебора не ворушилася. Вона застигла, де стояла, коли знову обернулася до ліжка, із дзеркалом за спиною. Ніколи вона не дослухалась отак стоячи, без мети, без потреби, без зацікавлення, без охоти. Вона не чекала нічого. Але їй здавалося, що їй слід чекати чогось особливого. Всі її змисли були чуйні, як ніколи, до того ж пробудилося кілька нових, незнаних, для підтримки старих. Вона бачила, чула, відчувала тисячократно. А нічого не діялося. Тільки вибухнув літній ранок, тільки жайворонки витьохкували в недосяжній далечині, тільки сонячне проміння гарячою потугою вдиралося крізь тріщини віконниць, і широкі тіні меблів тоншали і тоншали, і годинник цокав і вже налаштувався вибити шість ударів, і чоловік дихав. Безгучно лежали в кутку діти, коло плити, видні Деборі, але далекі, наче в іншому просторі. Нічогісінько не діялося. А попри те, здавалося, прагнуло діятися безконечно багато що. Годинник почав бити, як спасіння, Мендель Зинґер збудився, сів у ліжку і здивовано витріщився на жінку. «А чого ти не в ліжку?» — спитав він і протер очі. Прокашлявся і сплюнув. Нічогісінько в його словах і в його поведінці не зраджувало, що його ліве око було розплющене й саме дивилося. Можливо, він нічого не пам'ятав, а може, Дебора помилилася.
Від цього дня припинилося пожадання між Менделем Зинґером і його жінкою. Наче двоє людей однакової статі, йшли вони спати, просипали ночі, прокидалися вранці. Вони соромилися одне одного й мовчали, як у перші дні шлюбу. Сором стояв на початку їхнього бажання, і на кінці їхнього бажання теж стояв сором.