Він устав, підсунув до отоманки фотель, поклав на нього фотографію і знову ліг. Повільно затуляючись, його очі забрали із собою в сон усю блакитну радість неба і обличчя нових дітей. Поряд із ними з брунатного тла портрета виринули Йона і Міріям. Мендель заснув. Він відпочивав від тягаря щастя і величі див.
Фальшива вага
Історія одного айхмістра
Був собі колись у Золотогродському повіті один айхмістр, себто інспектор мір і ваг, і мав він на ім'я Ансельм Айбеншютц. Його завдання полягало в тому, щоби перевіряти міри, ваги і важки в купців усього повіту. Отож через певні проміжки часу Айбеншютц їде від однієї крамниці до іншої та перевіряє лікті, і ваги, і важки. Супроводжує його вахтмістр при повному обладунку. Цим держава дає зрозуміти, що він, якщо доведеться, не цуратиметься карати фальшувальників, зокрема й зброєю, вірний заповіді, проголошеній у Святому Письмі, згідно з якою фальшувальник прирівнюється до розбійника…
Що ж стосується Золотогрода, то цей повіт був чималий. Він обіймав чотири величенькі села, дві значних торговиці й, нарешті, саме містечко Золотогрод.
Для службових виїздів айхмістр послуговувався казенним двоколісним возиком, куди впрягав одного-єдиного сивого коника, утримання якого було покладено на самого Айбеншютца.
Сивий вирізнявся іще неабияким темпераментом. Він три роки відслужив в обозі, і лише внаслідок раптового осліплення на ліве око, причини якого так і не зміг пояснити навіть ветеринар, його передано до відомства цивільної служби. Бо ж, хоч-не-хоч, це був державний Сивий, впряжений у прудкий золотаво-жовтий візок. У певні дні в цьому візку поряд із айхмістром Айбеншютцом сидів і вахтмістр жандармерії Венцель Слама. На його піщано-жовтому шоломі виблискували золоте навершя і двоголовий цісарський орел. Між колінами стирчала рушниця з настромленим багнетом. Віжками й батіжком заправляв вахтмістр. Його пшеничні та пухнасті старанно підкручені вуса сяяли таким же золотом, як і двоголовий орел і шолом із навершям. Здавалося, і сам він зроблений із того ж матеріялу. Час від часу весело виляскував батіжок, достоту мовби сміявся. Сивий біг рівним клусом, із честолюбною елегантністю і запалом справдешнього кавалерійського огиря на дійсній службі. А в спекотні літні днини, коли всі шляхи Золотогродського повіту лежали сухі й мало що не спраглі, здіймався велетенський, сіро-золотий пороховий вихор, огортаючи і Сивого, і візок, і вахтмістра, і самого навіть айхмістра. Натомість узимку до послуг Ансельма Айбеншютца були невеличкі двомісні сани. Сивий біг тим же зграбним клусом що влітку, що взимі. І тепер уже не сіро-золотавий, а срібний, сніговий вихор огортав вахтмістра, айхмістра, сани аж до невидности, а Сивого то й поготів, адже він був мало не такий самий білий, як і сніг.
Ансельм Айбеншютц, наш айхмістр, був дуже показний і статечний чоловік. Колишній солдат. Дванадцять років прослужив він підофіцером-понадстроковиком в Одинадцятому артилерійському полку. Вислужився, як то кажуть, від самих низів. Був сумлінним солдатом. І ніколи в житті не полишив би війська, якби його до цього у своїй суворій, ба навіть невблаганній, манері не змусила власна жінка.
Він одружився так, як то одружуються майже всі підофіцери-понадстроковики. Ех, які ж вони самотні, ці підофіцери-понадстроковики! Що вони бачать? Самих чоловіків і нікого, крім чоловіків! Жінки, які трапляються на їхньому шляху, шугають повз них, мов ластівки. І вони одружуються, ці підофіцери, щоб, так би мовити, спіймати в руку бодай одну-єдину з тих ластівок. Отож і гармаш-довгостроковик Айбеншютц також одружився, одружився з байдужою йому жінкою, на місці якої могла бути будь-яка інша. Йому було так шкода скидати із себе однострій. Він не любив цивільного одягу, тоді він нагадував собі равлика, якого змушують вилізти з хатки, збудованої з власної слини, — а отже, і власної плоті й крові, — будованої мало не чверть усього равликового життя. Але й інші побратими почувалися не надто інакше. Більшість мали жінок: унаслідок помилки, самотности, кохання, — хтозна! Всі вони слухалися тих своїх жінок: зі страху чи лицарськости, зі звички чи щоб уникнути самотности, — хтозна! Словом, Айбеншютц розпрощався з військом. Він скинув однострій, свій коханий однострій, полишив казарму, свою кохану казарму.