Кожен підофіцер-понадстроковик має право на посаду. Айбеншютц, родом із моравського містечка Нікольсбурґ, довший час намагався повернутися на батьківщину на посаді секвестра чи конципієнта, якщо вже, завдяки жінці, він був змушений полишити військо, свій другий, а може, й справжній, Нікольсбурґ. Та під ту пору в усій Моравії якраз не було потрібно ні секвестрів, ні конципієнтів. На всі Айбеншютцові подання приходили самі відмови.
І тоді на нього вперше найшов справжній гнів на жінку. І він, гармаш, що витримав уже стільки маневрів і начальників, присягнув, що від цієї миті він буде непоступливий супроти жінки — її було звати Реґіною. Свого часу вона закохалася в його однострій — відтоді минуло цілих п'ять років. Тепер же, — після того як стільки ночей бачила і мала його голого і без однострою, — вона вимагала від нього цивільної служби, і посади, і дому, і дітей, і внуків, і бозна-чого ще!
Але й гнів нічим не зарадив нашому Ансельмові Айбеншютцу, коли він одержав повідомлення, що звільнилося місце інспектора мір і ваг, — місце айхмістра, — в Золотогроді.
Він звільнився з війська. Він полишив казарму, однострій, побратимів і друзів.
І вирушив у Золотогрод.
Золотогродський повіт лежав на далекому сході монархії. Перед тим у цій місцевості був лінивий айхмістр. Коли це було — найстарші ледве могли пригадати — щоби там узагалі колись були міри і важки! Були лише ваги. Лише ваги. Тканини міряли руками, бо ж усьому світові відомо, що чоловіче передпліччя, від затисненого п'ястука до ліктя, становить рівно лікоть, не більше і не менше. Крім того, весь світ знав, що срібний важок — це один фунт і двадцять грамів, а мосяжний — приблизно два фунти. Так, у цій місцевості було чимало людей, які не покладалися на важення і міряння. Вони зважували в руці, а міряли на око. Не була це сприятлива місцевість для державного айхмістра, не була, та й годі.
Був, як уже мовилося, у Золотогродському повіті перед приїздом гармаша Ансельма Айбеншютца ще й інший айхмістр. Ах, що то був за айхмістр! Старий, і слабий, і відданий алкоголю, він ніколи сам не перевіряв міри й ваги в містечку Золотогроді, не кажучи вже про села й торговиці, що належали до повіту. Тим-то й заслужив собі по смерті напрочуд гарний похорон. Усі купці йшли за його домовиною: ті, що важили фальшивими важками, срібними і мосяжними, і ті, котрі міряли рукою, від затисненого п'ястука до ліктя, і ще багато інших, які без жодної для себе вигоди, а лише, до певної міри, із самого принципу гірко нарікали, що відійшов інспектор ваг, який сам ледве чи щось важив. Бо люди в цій місцевості розглядали всіх, хто невблаганно обстоював вимоги права, закону і держави, як природжених ворогів. Бо навіть мати в крамницях приписані міри і ваги само собою було річчю, за яку ледве чи можна було відповісти перед власним сумлінням. Що вже тоді казати про нового, сумлінного айхмістра! Такою ж безмірною, як і смуток, із яким старого інспектора опустили в могилу, була недовіра, якою Золотогрод зустрів Ансельма Айбеншютца.
Бо з найпершого погляду було видно, що він не старий, не слабий, не схильний до пияцтва, а навпаки: статечний, міцний і порядний; передусім — аж надто порядний.
Ось за таких несприятливих обставин обійняв Ансельм Айбеншютц нову посаду в Золотогроді. Він приїхав навесні, в один із останніх днів березня. У боснійському ґарнізоні гармаша Айбеншютца вже ніжно засвітилися котики на вербах, засяяв золотий дощик, уже на лужках захлиналися дрозди, а в повітрі тьохкали жайвори. Коли ж Айбеншютц прибув до північного Золотогрода, на вулицях іще лежав щільний білий сніг, а з ринв звисали суворі, невблаганні бурульки. Перші дні Айбеншютц ходив як приголомшений. Хоч він і розумів мову цього краю, але ж ішлося не так про те, щоби зрозуміти, що мовлять люди, як що мовить сам цей край. А край мовив жахливо: він мовив снігом, темінню, холодом і бурульками, хоча календар уже давно щось там верз про весну, а в лісах боснійського ґарнізону Сипольє вже давно квітнули фіялки. Зате тут, у цьому Золотогроді, на голих вербах і каштанах кракали ворони. Цілими ґронами повисали вони на голих гілках, і виглядало це так, ніби ніякі вони й не птахи, а якийсь химерний сорт таких собі крилатих овочів. Маленька річечка, — а називалася вона Струм'янка, — ще спала під важкою крижаною ковдрою, і дітлахи радісно ковзалися на ній, і їхні веселощі засмучували бідолашного айхмістра ще дужче.
Зненацька однієї ночі, — на дзвіниці ще не вибило й півночі, — Айбеншютц почув великий гуркіт скреслої криги. І хоча це, як уже мовилось, відбувалося глупої ночі, раптом почали танути бурульки на дахах, і краплі лунко й твердо затарабанили по дерев'яному хіднику. М’який, солодкий вітерець із півдня змусив їх топитися, це був нічний брат сонця. В усіх будинках порозчинялися віконниці, у вікнах з'явилися люди, багато повиходили надвір. На ясно-синьому осяйному небі холодно, вічно, велично стояли зорі, золоті й срібні, і виглядало це так, ніби вони згори прислухаються до цього гуркоту і гамору. Багато мешканців похапцем одягалися, так як одягаються лише при пожежі, і бігли до річки. Із лампами та ліхтарями вишикувалися вони вздовж обох її берегів і дивилися, як тріскається крига, і річка будиться із зимового сну. Дехто на геть уже дитинних радощах застрибував на котрусь із великих, урухомлених тепер крижин, стрімко відпливав на ній, із ліхтарем у руці, вимахуючи на прощання тим, що залишилися на березі, і допіру за якусь часину знову зістрибував на берег. Усі поводилися розкуто і по-блазенськи. Вперше від свого приїзду айхмістр заговорив із мешканцями містечка. То один, то другий питав Айбеншютца, звідки той родом і що тут збирається робити. І він відповідав — приязно і вдоволено.