Тієї ночі він так уже й не заснув, не спав разом із мешканцями містечка. Вранці, повернувшись додому (а гуркіт льоду вже дещо вгамувався), він знов почувався сумним і самотнім. Уперше він відчув отой крижаний страх, що береться із самого лише передчуття. Він відчув, що тут, у цьому Золотогроді, звершиться його доля. Вперше у своєму відважному житті він злякався. І вперше, повернувшись у сірінні світанку додому і вклавшись у ліжко, не зміг заснути. Він розбудив свою жінку, Реґіну. Дивні думи насувалися на нього, і він мусив ними з кимось поділитися. Власне кажучи, йому хотілося запитати, чому людина така самотня. Але він посоромився і сказав лише: «Реґіно, тепер ми геть самі!»
Жінка підвелася з подушок, у своїй бузковій нічній сорочці. Світанок скупо цідився крізь шпари у віконницях. Жінка нагадувала тюльпан, що цієї першої весняної ночі в Золотогроді почав в'янути. «Реґіно, — сказав Айбеншютц, — боюся, мені взагалі не слід було залишати казарму!»
«Із мене й тих трьох років досить, — сказала жінка. — А тепер дай виспатися!»
І одразу ж знову повалилася на подушки. Айбеншютц розчахнув віконницю і визирнув на вулицю. Але й ранок був зів'ялий. Зів'ялий був ранок. Навіть ранок був зів'ялий.
Довкола були діти. Діти були довкола. А у вахтмістра жандармерії Венцеля Слами навіть двічі поспіль, упродовж усього двадцяти місяців, народилися близнюки. Навколо все аж кишіло дітьми. Скрізь, хоч би куди глянув Айбеншютц, він бачив дітей. Вони бавилися брудною водою у рівчаку. Гралися в бабки на суходолі. Бавилися на старих лавках жалюгідного, сухотного, охопленого вмиранням Золотогродського міського парку. Вони бавилися і в дощ, і в бурю. Гралися м'ячем, і обручами, і кеґлями. Скрізь, хоч куди би глянув айхмістр Айбеншютц, скрізь він бачив дітей. Ця місцевість була плодючою, поза всяким сумнівом.
От якби в айхмістра Айбеншютца були діти! Все тоді було б інакше — принаймні так йому здавалося.
Дуже самотньо було йому, і він почувався чужим і безпритульним у цьому незвичному цивільному вбранні, проживши дванадцять років у своєму темно-брунатному артилерійському однострої. Його жінка — ким вона йому була? Вперше він запитав себе, навіщо і чому він із нею одружився. І неабияк від цього злякався. Він неабияк від цього злякався, бо ніколи не сподівався від себе, що взагалі може лякатися. Йому здалося, що його, як то кажуть, викинуло на узбіччя — і це при тому, що він постійно і неухильно крокував праведним шляхом! Однак, вірний солдатській дисципліні, а також зі страху перед страхом він віддавався своїй службі та обов'язкам. Ніколи досі в цій місцевості ще не бачили такого відданого державі, праву, вазі та мірі айхмістра.
Зненацька він зрозумів, що не любить своєї жінки. Бо тепер, опинившись сам на сам із цим містом, цим повітом, цією посадою, один серед цих людей, він вимагав любові й затишку вдома, але враз побачив, що тут вони й близько не ночували. Іноді серед ночі він підхоплювався в ліжку і розглядав жінку. В жовтянистому світлі нічника, що стояв нагорі, на шафі з одягом, і не лише не розганяв темряву, але й, навпаки, був ніби чимось на кшталт сяйливого осердя ночі в цій кімнаті, його жінка Реґіна, сплячи, нагадувала айхмістрові висохлий овоч. Він підвівся в ліжку і прискіпливо її розглядав. І чим більше він на неї дивився, тим самотнішим почувався. Так, ніби на сам її вид на нього находила ця самотність. Не його вона була, не Ансельма Айбеншютца, отак лежачи тут, разом зі своїми гарними грудьми, спокійним дитячим личком, і сміливо вигненими бровами, і милими напіврозтуленими устами, і ледь помітним сяйвом разка зубів поміж темно-червоних губ. Жодне пожадання вже не спонукало його до неї, як колись, давно минулими ночами. Чи він іще кохає її? Чи жадає?