Одного дня кілька таких листів з погрозами він привіз із собою в течці додому, хоча в нього й було відчуття, що він чинить щось неналежне. Та щось усе ж змушувало його показати ці листи жінці, і він не міг опиратися цій настирливості. Отож він приїхав на обід, вчасно, як лише в ті дні, коли не виїздив до повітових сіл. Чим ближче він під'їздив до свого будиночка (а той стояв поряд із будиночком вахтмістра жандармерії Слами на околиці містечка), тим гарячішим ставав його гнів, а перед самими дверима це вже була клекітка лють. Коли ж він уздрів свою жінку, а вона сиділа, як звичайно, при вікні, поглинена ядучо-зеленим плетивом, у ньому пробудилася ще й така зненависть, що він аж сам її злякався. Чого ж я, власне, від неї хочу? — запитав він себе. Та позаяк не зміг дати відповіді, то ще дужче розлютився і, увійшовши, пожбурив ті листи на вже накритий стіл і проказав моторошно тихим голосом: «Ось, почитай, що ти мені наробила!» Жінка відклала плетиво. Сумлінними жестами, немовби сама була державним урядником, вона розкривала листи один по одному. Тим часом айхмістр Айбеншютц, у капелюсі та плащі, ніби напоготові тут же знову від'їхати, люто сидів на своєму стільці, і чим мовчазніше та сумлінніше читала жінка, тим гарячішою ставала його лють. Він спостерігав за її обличчям. Йому здавалося, він виразно бачить, як обличчя його жінки стає суворим, стражденним і все ж злісливим. У певні моменти вона дуже нагадувала свою матір. Він докладно пригадав собі тестьову. Вона жила в Штернберзі, в Моравії. Коли він востаннє її бачив, — а було це на шлюбі, — на ній була сіра шовкова сукня, і була ця сукня немов обладунок. Вона огортала все її висхле і зів'яле тіло, так ніби мала оберігати від якихось стріл і списів. Перед очима вона тримала лорнетку; опускаючи її, вона уподібнювалася до лицаря, що відмовляється від цілі. Цієї миті і його жінка опустила невидиму лорнетку, відмовившись від невидної мети, і промовила: «Але ж ти не боїшся? Чи, може, таки боїшся?»
Отак її обходять небезпеки, що мені загрожують, подумав на це айхмістр. І відказав: «Отож так тебе обходять небезпеки, що мені загрожують? Навіщо ти змусила мене полишити казарму? Навіщо? Для чого?»
Вона не відповіла. Вона пішла до кухні й повернулася з двома мисками гарячої зупи. В мовчазному гніві, втім, не без апетиту, їв айхмістр Айбеншютц свій звичний обід. А складався він із локшинової зупи, кусня вареної телячої полядвиці та сливових кнедлів.
Не промовивши ні слова, він вийшов із дому і пішов на службу. Втім, листи з погрозами забрати із собою не забув.
У селі Шваби, що належало до Золотогродського повіту, Ляйбуш Ядловкер був могутніший навіть від самого вахтмістра жандармерії. Слід знати, хто такий був цей Ляйбуш Ядловкер: а був він невідомого походження. Подейкували, буцімто вже багато років тому він приїхав із Одеси і що ім'я його вигадане. Він був власником так званої прикордонної корчми, і ніхто не знав до пуття, як саме він нею заволодів. У таємничий, так і не з'ясований досі спосіб її попередній власник, старий, срібнобородий єврей загинув. Одного дня його знайшли замерзлого в прикордонному лісі, вже напівзжертого вовками. Жодна людина, навіть його служник Онуфрій, не могла сказати, чому і пощо старий єврей у такий мороз подибав до прикордонного лісу. Єдиним фактом було те, що він, сам бездітний, мав одного-єдиного спадкоємця, а саме небожа Ляйбуша Ядловкера. Про цього Ядловкера кружляли чутки, нібито він утік із Одеси, бо забив там одного чоловіка цукровою кеґлею. До речі, ледве чи це була чутка, це була майже правда. Ляйбуш Ядловкер сам розповідав цю історію кожному, хто тільки хотів її почути. Він був — так він розповідав — портовим носієм і серед співробітників мав ворога. І саме його — а був той парубок начебто сильний, як ведмедисько — він і забив одного вечора, коли вони спільно розвантажували корабель із цукровими кеґлями, однією з тих кеґель, через сварку. Тому-то він нібито й утік із Росії за кордон.