«Знову в тебе цей перстень! — сказав айхмістр. — Це не може не тішити!»
«Здається, — сказала жінка Реґіна, похилившись над мискою, — у мене нарешті буде дитина!»
«Нарешті? — перепитав айхмістр Айбеншютц. — Але ж ти ніколи не хотіла дітей! Чому раптом тепер?»
«Саме тепер!» — сказала вона, дуже обережно оббираючи помаранчу.
«Сьогодні, — вів далі він, у той час як вона ще схилялася над ножем і плодом, — я розмовляв із моїм писарем, отим Йозефом Новаком. Він відомий на весь повіт бабій. Отож він стверджує, нібито навесні та влітку мав тут у прикордонному ліску повно всіляких жінок, звісно, він не каже, яких. А восени і на зиму, як він каже, стає надто небезпечно вчащати до закладу Ядловкера, бо він мене там часто заступає службово».
Жінка якраз їла останню чвертку помаранчі. Вона не підвела погляду. Вона сказала: «Жах який, ці місцеві жінки!»
«І всім їм він дарує перстені!» — відказав айхмістр.
Вона впустила останню скибку помаранчі й зиркнула на перстень на своєму лівому вказівному пальці. Запала довга мовчанка.
«Цей перстень у тебе від Йозефа Новака, — сказав зненацька айхмістр. — Я знаю, я бачив його в нього на руці».
Тут жінка Реґіна зайшлася плачем. Схлипуючи, вона стягла перстень, поклала перед собою на стіл і сказала: «Отже, ти все знаєш?»
«Так, — сказав він. — Ти від нього вагітна. Я вдамся до відповідних заходів».
Він негайно підвівся, одягнув плащ і вийшов. Він запріг коня і вирушив у Шваби, до Ядловкера.
Була вже пізня ніч, коли він туди дістався. І це викликало чималий подив. Бо ще ніколи Ядловкер не бачив у себе Айбеншютца пізніше, як пополудні. І ніколи ще айхмістр не був такий збуджений і тому не справляв такого дивного враження.
«Що за честь! — вигукнув Ядловкер і, попри свою чималеньку вагу, пританцьовуючи, вийшов із-за шинкваса. — Що за шана!» Двох ледацюг, що сиділи за одним зі столиків у кутку, Ядловкер зігнав. Він застелив столик обрусом у червоно-сині квітки і, не питаючи айхмістра про його побажання, гукнув у бік шинкваса: «Меду, чвертку і таріль гороху!»
У прикордонній корчмі Ядловкера панував неабиякий гамір. Там сиділи російські дезертири, котрих щойно привів контрабандист Каптурак. Вони ще були в своїх одностроях. Попри те, що вони пили неймовірну кількість чаю і горілки і що їм повісили на рамена великі рушники, аби обтиратися від поту, вони все ж виглядали змерзлими — такими бездомними вони почувалися вже тепер, на віддалі навіть не години від кордону їхньої батьківщини. Низенький Каптурак, а називали його «комісіонером», підносив їм алкоголь. Від Ядловкера він діставав по двадцять п'ять відсотків за кожного російського дезертира. Несподіваний прихід айхмістра надто вже дошкуляв господареві Ядловкеру. Він якраз збирався запропонувати цим дезертирам, котрі лише про те й мріяли, щоби пошвидше скинути із себе російські однострої, тканини і вбрання, на продаж яких не мав ліцензії. Отож його, з одного боку, злостила айхмістрова присутність, та з другого — навіть аж тішила. Нарешті він запопав цього непоступливця до себе вночі, а ніч була вірною спільницею Ляйбуша Ядловкера. Тут він прикликав свою приятельку.
Багато років уже вона жила з ним. Казали, нібито й вона з Росії, з Одеси, і що вона учасниця багатьох Ядловкерових неподобств. Мовою, всім єством і виглядом вона скидалася на українку з Півдня. Вона була чорна, дика і лагідна водночас. Вона була молода, тобто неокресленого віку. Насправді ж, чого, проте, ніхто в цій місцевості знати не міг, вона була циганкою, родом із Язлової в Бесарабії. Однієї ночі Ядловкер десь підібрав її і залишив собі. І хоча ревнивий від природи, він усе ж був певний любові цієї чорнявки і надто аж певний своєї влади над жінками та чоловіками взагалі. Багато-бо людей у цій місцевості корилися йому, по цей і по той бік кордону. Навіть Каптурак, цей всемогутній комісіонер, що торгував чоловіками, ніби яловичиною, продаючи їх еміґраційним аґенціям до Канади, на Яву, Ямайку, Пуерто-Рико, та й до самої навіть Австралії, навіть сам Каптурак корився Ядловкеру. Він купив більшість урядників, які колись чимось могли би йому нашкодити. І лише єдиного айхмістра Айбеншютца він іще не придбав. Саме тому від самого Айбеншютцового приїзду він вів із ним боротьбу. На думку Ядловкера, кожна людина має не лише слабкі, а й злочинні боки. Він узагалі не міг повірити, — та й як би йому було без цього жити! — що бодай якась людина на цьому світі думала і відчувала інакше, ніж він сам, Ядловкер. Він був переконаний, що всі люди, котрі живуть чесно, — лицеміри, і він мав їх за блазнів. Найдосконалішими блазнями були урядники, а вже за ними йшли звичайні порядні люди, без посад. Перед ними всіма Ядловкер був змушений ламати комедію порядности. Так обходився Ядловкер з усім світом. А надто, і то з особливою старанністю, з айхмістром Айбеншютцом.