А тоді вони подолали і його. Вони знову розмовляли, їхні очі вже не уникали одне одного, з однаковою швидкістю старіли їхні обличчя і тіла, мов обличчя і тіла близнюків. Літо було неквапне, дихавичне і скупе на дощі. Двері й вікна стояли порозчинювані. Діти рідко бували вдома. Надворі вони швидко росли, запліднені сонцем.
Навіть Менухим ріс. Його ноги, щоправда, й далі були криві, зате, без сумніву, подовшали. Витягся й тулуб. Несподівано, одного ранку, він видушив із себе нечуваний досі пронизливий зойк. А тоді затих. А за мить проказав виразно і зрозуміло: «Мама».
Дебора кинулася до нього, і з її очей, які вже довго були сухі, ринули сльози, гарячі, сильні, великі, солоні, болючі й солодкі. «Скажи: “Мама”!» — «Мама», — повторив малий. Іще з добрий десяток разів повторював він це слово. Сотні разів повторювала його Дебора. Недаремні були її благання. Менухим заговорив. І це одне-єдине слово виродка було величне, наче одкровення, могутнє, як грім, тепле, мов любов, милостиве, як небеса, безмежне, як земля, плідне, мов рілля, солодке, як найсолодший плід. Воно було більше, ніж здоров'я здорових дітей. Воно означало, що Менухим стане дужим і великим, мудрим і добрим, як пророкували слова благословення.
А втім, інші зрозумілі звуки так і не видобулися з Менухимового горла. Довгий час це одне-єдине слово, на яке він спромігся після такого жахливого мовчання, означало їжу і пиття, сон і любов, бажання і біль, небо і землю. І хоча він казав оце єдине слово з будь-якої нагоди, матері Деборі він здавався золотоустим, як проповідник, і красномовним, як той піїт. Вона розуміла кожне слово, що чаїлося в цьому одному. Вона занедбала старших дітей. Вона відвернулася від них. У неї був лише один син, єдиний син: Менухим.
Мабуть, для благословень треба більше часу, щоби вони здійснилися, ніж для проклять. Десять літ минуло, відколи Менухим промовив своє перше слово. Він і досі не вмів сказати жодного іншого.
Іноді, коли Дебора опинялася сама із хворим сином удома, вона зачиняла двері на засувку, сідала коло Менухима на підлогу й пильно дивилася малому в обличчя. Вона пригадувала той жахливий день улітку, коли до костелу під'їхала ґрафиня. Дебора бачить відкритий костельний портал. Золотий блиск тисяч свічок, різнобарвних, оточених сяйвом образів, трьох священиків у ризах, що стоять глибоко і далеко перед вівтарем, із чорними бородами та білими руками, що витають у повітрі, проникає в білу від сонця, запилюжену площу. Дебора на третьому місяці, Менухим уже ворушиться в її лоні, маленька, тендітна Міріям міцно стискає її за руку. Раптом зчиняється галас. Він заглушає навіть молитовний спів у костелі. Чути цокання кінських копит, здіймається хмара пороху, темно-синій екіпаж ґрафині зупиняється перед костелом. Селянські дітлахи вистрибують на радощах. Жебраки і жебрачки на сходах дибають назустріч колясці, щоби поцілувати ґрафині руку. Зненацька Міріям виривається. Не встигає Дебора озирнутися, як вона десь зникає. Дебора тремтить, її морозить посеред цієї спеки. Де ж Міріям? Вона питає кожну селянську дитину. Графиня висіла. Дебора підходить зовсім упритул до коляски. Фірман зі срібними ґудзиками на темно-синій лівреї сидить так високо, що йому видно все. «Ви не бачили, тут не пробігала маленька чорненька дівчинка?» — питає Дебора, задерши голову, засліплена блиском сонця і чоловіка в лівреї. Фірман показує лівицею в білій рукавичці в бік костелу. Ось туди забігла Міріям. Дебора якусь мить вагається, а тоді кидається в костел, у те золоте сяйво, в цю повню співу, в це гримотіння органа. При вході стоїть Міріям. Дебора хапає дитину, волочить її на площу, збігає гарячими, набіло розжареними сходами, втікає, як від пожежі. Вона хоче відлупцювати дитину, але боїться.
Вона мчить, тягнучи дитину за собою, в провулок. Тут трохи заспокоюється. «Не смій розповісти про це батькові, — хрипить вона. — Чуєш, Міріям?»
Від цього дня Дебора знає, що насувається лихо. Лихо носить вона в лоні. Вона знає і мовчить. Вона знову відсуває засув, у двері грюкають, прийшов Мендель.
Рано посивіла його борода. Рано зів'яли й обличчя, тіло і руки Дебори. Міцний і повільний, як ведмідь, найстарший син Йона, хитрий і меткий, наче лис, молодший Шемар'я, грайлива і бездумна, мов та ґазель, сестра їхня Міріям. Отак як вона прошмигувала крізь завулки, послана в різних справах, тоненька і струнка, мерехтлива тінь, смагляве лице, великі червоні уста, золотисто-жовта шаль, зав'язана під підборіддям двома тріпотливими крильми, і двійко старечих очей посеред смаглявої юні обличчя, отак впадала вона у вічі офіцерам із ґарнізону, засідаючи в їхніх безтурботних, ласих до утіх головах. Не один рушав їй іноді услід. Нічого іншого вона не сприймала в своїх переслідувачах, понад те, що ще могла впустити крізь зовнішні брами змислів: срібне дзеленчання і бряжчання шпор та зброї, леткі пахощі помади й мила для гоління, засліпливе сяяння золотих ґудзиків, срібних облямівок і криваво-червоних юхтових ременів. Того було мало, того виявилося досить. Відразу за зовнішньою брамою змислів у Міріям принишкла цікавість, сестра молодости, провісниця бажання. Охоплена солодкою і гарячою втечею втікала дівчинка від своїх переслідувачів. Ось тільки, щоби досхочу розсмакувати болісно-збудливу насолоду втечі, вона бігла багатьма завулками, на багато хвилин довше. Вона втікала довкільними шляхами. Лише для того, щоби мати змогу знову втікати, виходила Міріям частіше, ніж було потрібно, з дому. На рогах вулиць вона зупинялась і кидала погляди, приманку для мисливців. То були єдині втіхи Міріям. Навіть якби й знайшовся хтось, хто її зрозумів би, її уста все одно залишилися б закриті. Бо втіхи сильніші, доки вони потайні.