«Так пізно вони сюди прилітають?»
«Так, — сказав вахтмістр Слама, — неблизький сюди шлях».
І вони замовкли. А возик котився, і вітерець повівав, а понад світом склепилося молоде небо в ніжно-блакитних хмарках.
Була п'ятниця, день, якого інспектор не любив: не із забобону, а тому що в усьому повіті, взагалі в усій цій місцевості то був базарний день. І тоді було багато роботи не лише в крамницях, але й на торговицях. Покупці просто втікали, уздрівши жандармів та урядників.
Великий переполох зчинився на базарі в Солодкому і цього разу. Коли жовтий возик з'явився на краю базарної площі, хтось, якийсь хлопець, якого поставили дозорцем, зарепетував: «Їдуть! Вони їдуть!» Баби покидали рибини, яких щойно хотіли були купити, назад у кадоби. Свіжозарізані, ще скривавлені кури з грюкотом попадали на ляди в ятках.
Перепудилася і ще жива птиця. Кури, гуси, качки й індики кинулися врозтіч широким і заболоченим гостинцем, обабіч якого було порозставлювано ятки, метушливо, кудкудакаючи і ґелґочучи, важко і швидко лопочучи крильми. У той час як покупці, що, як-не-як, не мали жоднісіньких підстав утікати від урядників, робили це просто з глупоти, ненависти або недовіри, а може, ще й із якогось непевного страху, продавці, які не могли полишити своїх місць, не накликавши на себе виправданої підозри, розмірковували, що їм робити. Передусім вони покидали свої важки на середину гостинця, у сріблясто-сіре болото. Це виглядало майже як баталія, так наче два боки вулиці обстрілювали один одного важкими тягарцями.
Єдиний серед цих продавців холоднокровно поводився лише Ляйбуш Ядловкер. Щоправда, в нього не було концесії на торгівлю рибою в Солодкому. І однак він торгував рибою в Солодкому. Кремезний, широко розставивши ноги, стояв він отак, поряд зі своїм кадобом, майже такий завширшки, як і сама діжка. Щоправда, в нього не було концесії, але фальшивих важків у нього теж не було. Закон він знав: айхмістр до концесій не має жодного діла. Хай лиш підійде. Тим часом він спостерігав за щуками і коропами, які плюскалися в бочівці. Дурні риби, вони, либонь, уважають, що плавають іще в річці. Що та бідолашна риба знає?
Ох, а що знає бідолашний чоловік, Ляйбуш Ядловкер?
І навіть якщо він знає всі закони, і всі звичаї, і звички, і завдатки урядників, може настати мить, коли раптом вигулькне якийсь невідомий параграф, а якщо річ не в параграфі, то в якомусь урядникові пробудиться, скажімо, несподівана пристрасть. Урядники-бо теж люди.
Навіть айхмістр Айбеншютц був усього-на-всього людиною. Тихесеньке бряжчання Евфеміїних кульчиків не відпускало його. Іноді він навіть затикав собі вуха. Але ж воно бряжчало там, усередині, не назовні. І це важко було знести. Слід було швиденько перевірити базар у Солодкому, а потім би ще, можливо, залишався час на Шваби.
Він їхав порожнім, спорожнілим базаром. Колеса його візка незворушно їхали по викинених важках, а Якобові копита ще глибше загрузали в багнюці. Посередині майдану Айбеншютц зупинився. Німі й застиглі, немовби воскові ляльки в паноптикумі, стояли продавці за лядами. Ансельм Айбеншютц переходив від однієї ятки до іншої, поряд із ним жандарм. Йому показували ваги і важки, справжні ваги, справжні важки. Ох, він прекрасно знав, що це не ті, що це ніколи не вживані тягарці. Він приглядався до клеймування, перевіряв шальки, зазирав до пачок, шухляд, закутків, сховків. У продавчині птиці Чачкес він знайшов сім фальшивих фунтових і кілограмових гирок. Він списав її, йому було її шкода. Це була стара, кощава єврейка, з почервонілими очима, гачкуватим носом і пожмаканим, пергаментовим лицем. Власне кажучи, слід було подивуватися, як стільки зморщок вмістилося на такій обмеженій кількості шкіри на вилицях і щоках. Йому було шкода її, тієї бідолашної Чачкес. І все ж він мусив її списати. Вочевидь, її руки були заслабкі, аби своєчасно викинути важки, як це зробили інші.
Вона негайно залементувала: «Ґвалт! Ґвалт! Наді мною чинять ґвалт! — отак кричала вона безтямно своїм хрипким голосом, і було в ньому щось від цвіркотіння, кракання, ґелґотання. — Не списуйте мене, не списуйте!» — кричала вона, вимахуючи руками, скубаючи себе за брунатну перуку, насаджену на сиве волосся, і тут же заходилася жбурляти в багнюку своїх худющих курей, увесь свій убогий крам. «Злодії! Грабіжники! Вбивці! — кричала вона. — Беріть, забирайте все! Заберіть у мене життя!» Репетування тут же перейшло в несамовите ридання. Та це анітрохи не вгамувало її, навпаки, здавалося, ще дужче роз'юшило. Бо в той час як сльози струменіли з її запалених очей, вона жбурляла все, що потрапить під руку: якусь склянку, ложку, навіть самовар. Намарно намагався айхмістр Айбеншютц утихомирити її. Врешті-решт вона схопила ніж, яким зазвичай різала птицю. І кинулася зі свого рундука, з цим скерованим на нього, великим, зазубленим, як пилка, ножиськом. Перука збилася набакир, із-під фальшивого, брунатного волосся показалися справжні, скуйовджені сиві патли, і айхмістр відступив на крок, не через ніж — через те волосся. Вахтмістр жандармерії Слама, з карабіном на плечі, все ще стояв непорушно.