«Слід забрати її!» — сказав він. Він схопив її занесену руку, в якій грізно стримів зазублений ніж. Цієї миті з усіх яток повискакували крамарі. Зчинився несусвітенний рейвах. Можна було подумати, усенький світ залементував і обурився арештом пані Соші Чачкес. Оливи у вогонь долив вахтмістр Слама: він зв'язав стару. Отак, сиплючи прокльонами, верещачи, ґелґочучи незрозумілі та безглузді лайки, пішла вона до цюпи, поміж двома чоловіками, жандармом і айхмістром.
Що ж стосується айхмістра, то він дуже схвилювався. Він зовсім не хотів, аби цю бідолашну, божевільну єврейську ґендлярку птицею запроторили до в'язниці. Він сам походив із євреїв. Він іще пригадував свого довгобородого діда, який помер, коли Ансельмові було вісім років. І похорон він пам'ятав. То був єврейський похорон. Загорнений у білий саван, без домовини, упав старий Айбеншютц у могилу, яку притьмом закопали.
Ох, він був у становищі, якому не позаздриш, наш айхмістр Айбеншютц. Йому боліла, як же боліла йому власна доля. Він був сповнений рішучости дотримуватися закону. Порядний він був, порядний, а серце його добре і строге водночас. І що ж було йому робити з отією добротою і строгістю водночас? У той же час у вухах йому бряжчали маленькі кульчики пані Евфемії.
Він ішов, мовби сам був скутий. Попри це, він повинен був затриматися ще коло тієї чи іншої ятки. Тим часом пані Чачкес страхітливо лементувала, а жандарм тримав її на ланцюзі, тоді як Айбеншютц перевіряв ваги і важки на різних ятках. Перевіряв він поверхово і похапцем. Він суперечив своєму солдатському і урядницькому сумлінню, але що тут уже поробиш? Жінка верещала, гендлярський люд поводився загрозливо. Йому хотілося бути прудким і все ж сумлінним. Йому хотілося бути співчутливим, поблажливим, а та жінка все одно верещала, крім того, йому безперервно бряжчало у вухах: Евфеміїні кульчики. Врешті він попросив вахтмістра Сламу звільнити пані Чачкес. «Якщо не будете репетувати, — сказав Слама до старої гендлярки, — я вас відпущу, хочете?» Так, звісно, вона хотіла. Її звільнили. І вона пустилася бігти геть, тим же шляхом назад, розмахуючи руками. Вона нагадувала журавля.
Нарешті Айбеншютц підійшов до Ядловкерового кадоба. «Що ви тут робите? — запитав він. — У вас є концесія на продаж риби?»
«Ні, — сказав Ядловкер, і вся його широка фізіономія розпливлася в усмішці, це виглядало так, ніби усміхнулося якесь маленьке, страшенно огидне сонечко, сонечко огиди. — Ні, — сказав Ядловкер. — Я заступаю тут одного приятеля, мого приятеля, який торгує рибою, — Шехера».
«Папери?» — спитав айхмістр. Він не розумів, чому на нього раптом найшла така лють на бідолашного Ядловкера.
«Ваша справа перевіряти тягарці! — сказав Ядловкер, що знався на законах. — Ви не маєте права вимагати папери!»
«Спротив чините?» — сказав айхмістр Айбеншютц. Він не розумів, чому так ненавидить Ляйбуша Ядловкера. Не розумів, чому в серці, в мозку, скрізь, він невідступно чує це загрозливе дзеленчання кульчиків.
На слові «спротив» вахтмістр приступив ближче. «Звідкіля ви?» — спитав він.
«У мене прикордонна корчма у Швабах», — відповів Ядловкер.
«Це я знаю, — сказав вахтмістр Слама. — Я бував у вашій корчмі. Але тут ми розмовляємо службово. І щоб без фамільярностей мені, зрозуміло?»
Ось він стоїть, вахтмістр Слама, в призахідному світлі. Сонце посилає рештки своєї сили на базарну площу. Золотить воно й хмаринку, що лине кудись над майданом, і викликає водночас загрозливий полиск на наверші жандармового шолома. Вилискує і багнет.
Невідомо, що діялося тоді в Ядловкері. Зненацька він — із рибним ножем у руці — накинувся на вахтмістра жандармерії. Він викрикував несамовиті прокльони проти цісаря, проти держави, навіть проти самого Господа.
Айхмістр Айбеншютц і вахтмістр Слама врешті таки здолали його. Цим разом вахтмістр витягнув зі службової торби таки справжні кайданки: порядні, міцні кайданки.