Вони завезли його до Золочева, до повітової в'язниці.
Про Шваби вже не було жодної мови. В айхмістрових вухах усе ще лунало тихесеньке бряжчання кульчиків пані Евфемії.
У Золочеві інспекторові Айбеншютцу і вахтмістрові Сламі довелося залагоджувати цілу купу неприємних чинностей. Вони вже дісталися туди геть вимордувані їздою. Дуже важко було увіпхати до возика дикого і досить важкого Ядловкера, навіть скутим. Жандармові довелося скувати йому ще й ноги. Дорогою Ядловкер раз по раз плював у лице то жандармові, то айхмістрові. Він сидів затиснений між ними, та був сильніший від обох і товк їх ліктями так міцно, що їм доводилося докладати чималих зусиль, аби не вилетіти з візка. Через три години цієї мучівної їзди вони нарешті дісталися Золочева. Жандарм Слама засвистів, надійшло двоє поліцаїв жандармерії і ще один жандарм, щоби дати раду із запроторенням Ядловкера. Була вже шоста вечора, коли вони, захекані та спітнілі, прийшли до повітового суду. Слідчий суддя був у кепському гуморі, він саме закінчив працю і хотів був іти додому. Та все ж склав побіжний протокол. Інспекторові Айбеншютцу і вахтмістрові Сламі він сказав з'явитися наступного ранку. Ніч вони провели без сну в якійсь повітці господи «Під золотою короною», де всі кімнати було винайнято і де урядників і так зустрічали та приймали не вельми привітно.
Наступного, а також позанаступного дня не було нічого, крім протоколів, допитів і знову протоколів. Айхмістрові Айбеншютцу було недобре, геть недобре на душі. В нього було відчуття, що він пережив велику і тяжку річ; і що те все, зрештою, мало його обходити? Що йому, врешті-решт, цей Ядловкер? Звичайно, він людина, і він не хотів завдавати комусь прикрощів! Ось що казав собі інспектор Айбеншютц, і це саме казав він і вахтмістрові Сламі. Чи можливо ще повернути все як було?
«Ні, це неможливо», — казав Слама. Протоколи, слідчі судді, всі ці допити, та й урешті саме Ядловкерове зізнання, що він проклинав Господа і — що гірше! — саму державу та її урядників.
На зворотному шляху, коли вони отак по-братерськи поверталися до Золотогрода, айхмістр і вахтмістр, в Айбеншютцові зродилася легенька заздрість до вахтмістра жандармерії Слами, який усе, що траплялося на його шляху, сприймав як щось цілком самоочевидне. І він, Слама, теж знав закони, незгірш від інспектора мір і ваг. І він, Слама, теж мусив знати, що за блюзнірство супроти Господа й образу урядника дають щонайменше два роки виправних робіт. Та що собі з того робив Слама? А дивовижа власне в тому й полягала, що Слама собі нічого з того не робив.
Уже сутеніло, коли вони завернули на широкий гостинець, який вів до Золотогрода. Легенький вітерець повівав назустріч возикові, куйовдячи Сивому гриву. Десь за три кілометри перед Золотогродом було відгалуження на путівець, що вів до прикордонного ліска. До прикордонного ліска, це означало — до Швабів, до прикордонної корчми. Айхмістр, тримаючи віжки, сповільнив біг.
Він дочекався, поки зовсім звечоріло, а тоді сказав: «А що, якби ще зазирнути до Швабів? Тоді ми змогли би сповістити Евфемії, що трапилося з Ядловкером. Урешті-решт, не більше ніж простий людяний вчинок».
Вислову «людяний вчинок» вахтмістр жандармерії опиратися не спромігся. І хоч йому кортіло нарешті побачити жінку, і хоча завтра був новий день служби, він сказав: «Гаразд, Шваби, то й Шваби!»
Айбеншютц і Слама саме сідали до столу, коли підійшла Евфемія. Вона зупинилася, вона сперлася обома кулаками на стіл, вона подивилася по черзі на айхмістра і на вахтмістра, а тоді сказала: «Отож ви розквиталися з ним. І після цього ще приїхали сюди!» Вона проказала це дуже тихо. Вона повернулася і пішла, та відразу ж повернулася, сіла до столу, ляснула пальцями і замовила пити. Ненароком її коліно торкнулося під столом айхмістрового коліна. Він притьмом відсмикнув його, та відразу зрозумів: цим уже нічого не перекреслиш. Що сталося, те сталося! Тепер він виразно чув золоте бряжчання її кульчиків, дзеленчало назовні, дзеленчало і всередині, в його серці. Вголос же він сказав: «Отож ви вже на нас не сердитеся! Ядловкер сяде до в'язниці! Але він сам собі винен!» Говорячи отак понад столом, він мав відчуття, що його двоє: один горішній і один долішній Айбеншютц. Угорі він пив і говорив. Зате внизу, в поблажливих потемках під столом і під обрусом, його спрагле коліно шукало повторення недавнього доторку до Евфемії. Він несміливо випростав одну ногу, та тицьнувся лише у вахтмістрів чобіт, пробурмотів «Пардон!» і побачив бічним зором, як усміхнулася Евфемія. І хоча це його дещо спантеличило, зате водночас додало відваги. Отож він сказав: «Нам обом вельми прикро, пані Евфеміє. Але ми не могли інакше. Особливо прикро нам тому, що тепер ви так осамотіли!»