Це він приводив сюди дезертирів, адже він ними торгував. Він єдиний докладно знав, скільки саме прибутку приносить корчма, він же ж володів потойбіч кордону, по російському боці, такою самісінькою. Проте інші позичкарі були аматори: торгівець коралами на ім'я Піченік, продавець риби на ім'я Балабан, фірман дрожки Манес і молочар Остерзетцер.
Усі четверо аж ніяк не годні були дорівнятися кебетою Каптуракові. Панна Евфемія Никич теж сиділа за столом, вона належала до корчми, і на неї теж поширювалися позички. Всі п'ятеро позичкарів, щоправда, не дивилися на неї, розмовляючи, та всі п'ятеро знали, що вона тут, що вона присутня і уважно слухає. Жоден із цих п'яти їй не подобався: ні помітно хирлявий Піченік, ні фест заогрядний Балабан, ані цей ґевал, фірман Манес, не кажучи вже про того Остерзетцера, бо він був подзьобаний віспою, а його борідка ріденька і жалюгідна, ніби цапина. Найбільше їй, Евфемії, з того всього подобався крихітний Каптурак. Хоча він був мацьопкий і негарний, то все ж хитріший і багатший від усіх. Поряд із ним вона й сіла. Випили за те, аби добре велося засудженому Ядловкеру. Всі цокнулися.
Цієї миті долинуло дзеленчання возика, і Евфемія відразу впізнала в ньому айхмістровий. Вона підвелася. Насправді вона любила його. А ще вона любила гроші, безпеку, корчму, прилеглу до неї крамницю, та й бідолашного Ядловкера, що сидів тепер у цюпі, але цього лише в спогадах про ті гарні часини, які вона з ним спізнала. Бо в неї було вдячне серце, як і в багатьох легковажних людей. Спогади взагалі не наганяли на неї ні туги, ні ніжности. Вона вся аж стрепенулася, зачувши айхмістровий возик.
А він уже входив, великий і статечний, і це справляло таке враження, що всі решта просто розчинялися. Його пишні, пшеничні, просто-таки всепереможні вуса сяяли ясніше від трьох нафтових ламп посеред зали. Всіх п'ятьох позичкарів теж аж пересіпнуло. Він ледь привітався з ними. Він просто вмостився, певний своєї влади і так, ніби за ним, невидний, але незмінно присутній, стоїть вахтмістр жандармерії Слама, з настромленим багнетом і осяйним навершям на шоломі.
Розмова зійшла нанівець. Незабаром позичкарі підвелися і забралися. Вони виглядали як побиті пси.
А слід знати, що прикордонна корчма у Швабах була не якоюсь собі першою-ліпшою. Цією прикордонною корчмою опікувалася сама держава. Вочевидь, державі було важливо знати, скільки і які саме дезертири прибувають сюди щодня з Росії.
Одного дня держава опікується одним, іншого — іншим. Вона опікується навіть птицею пані Чачкес, Балабановими важками, дітьми Нісена Піченіка, котрим уже час до школи; щепленнями опікується держава, податками, шлюбами і розлученнями, заповітами і спадками, перемитництвом і фальшувальниками золота. То чом би їй не заопікуватися і Ядловкеровою прикордонною корчмою, до якої збігаються всі дезертири? Повітове староство було політично зацікавлене в тому, аби прикордонна корчма була під надійною опікою. І в цій справі вона звернулася до громади Золотогрода. А громада Золотогрода, своєю чергою, призначила тимчасово справувати прикордонною корчмою інспектора мір і ваг Айбеншютца.
Наслідок був такий, що айхмістр Айбеншютц відчув велику радість і водночас неабияке збентеження. Він тішився і не знав чому. Він боявся і не знав чого. Одержавши документ із написом «цілком таємно», в якому громада — за дорученням політичної установи — просила його «перебрати на себе нагляд над господарством корчмаря і крамаря Ляйбуша Ядловкера на час його відсутности», йому здалося, що щастя і нещастя водночас спіткали його, і на душі в нього було як у когось, кому сниться, ніби він стоїть посеред велетенського поля просто неба, відданий на поталу одночасно двом вітрам: північному і південному. Його обдували водночас і навально гірка кривда, і солодка втіха. Щоправда, він міг відхилити це прохання громади, зглядно до повітового староства. В листі було сказано: «Залишаємо на Ваш розсуд, чи відповісти на цю пропозицію ствердно, чи заперечно». Це ще дужче ускладнювало становище айхмістра. Він не звик вирішувати. Дванадцять років він відслужив у війську. Він звик виконувати накази. Чому, чому ж він не залишився в казармі, у війську!