Міріям іще не підозрювала, в який загрозливий стосунок до чужого і жахливого світу війська їй суджено увійти і якою важкою буде доля, що вже почала збиратися над головами Менделя Зинґера, його жінки і його дітей. Бо Йона і Шемар'я були вже в тому віці, коли, за законом, мали йти в солдати, а за традицією прабатьків мусили рятуватися від війська. Іншим хлопцям милостивий і турботливий Господь дарував якісь тілесні немочі, що мало їм шкодили, зате боронили від лихого. Декотрі були одноокі, інші кульгали, той мав грижу, в цього без причини сіпалися руки-ноги, ще в когось були слабі легені, в інших слабе серце, хтось недочував, сей затинався, а в третього просто була загальна тілесна слабкість. Але в родині Менделя Зинґера виглядало на те, що малий Менухим прийняв на себе весь огром людських страждань, що їх милостива природа зазвичай потроху розподіляє межи всіх. Старші Менделеві сини були здорові, в їхніх тілах не можна було дошукатися жодної вади, і їм слід було починати виснажувати себе, постити і пити каву в сподіванні на тимчасову серцеву кволість, хоча війна з Японією вже закінчилася.
Отож почались їхні поневіряння. Вони не їли, не спали, виснажені, тремтячи всім тілом, шкандибали вони крізь дні й ночі. Їхні очі почервоніли і набрякли, шиї скощавіли, а голови обважніли. Дебора знову їх любила. Щоби помолитися за старших синів, вона ще раз вирушила на прощу на цвинтар. Цього разу вона молилася за недугу для Йони й Шемар’ї, як колись благала здоров'я для Менухима. Військо бовваніло перед її зажуреними очима, наче важка гора з гладенького заліза і дзвінкої муки. Вона бачила трупи, самі трупи. Високий і осяйний, із закривавленими ногами в шпорах сидів цар і чекав на жертву її синів. Вони пішли на маневри, вже це одне було для неї найбільшим жахіттям, про нову війну вона навіть не думала. Її душив гнів на чоловіка. Мендель Зинґер, та хто він такий? Учитель, пришелепуватий учитель пришелепуватих дітей. Хіба про таке вона мріяла, коли ще дівувала. Тим часом Мендель Зинґер ніс зажуру не меншу, ніж його жінка. На шабат, у синагозі, коли відбували приписану законом молитву за царя, Мендель думав про найближче майбутнє своїх синів. Він так і бачив їх уже в ненависному однострої свіжих рекрутів. Вони їли свинину, й офіцери шмагали їх кінними нагайками. Вони носили рушниці та багнети. Він часто з незрозумілої причини зітхав, просто посеред молитви, посеред уроку, посеред мовчання. Навіть незнайомі дивилися на нього стурбовано. Про хворого сина його ніколи ніхто не питав, зате про здорових питалися всі.
Нарешті двадцять шостого березня обоє братів поїхали в Торги. Обидва потягли жереб. Обоє виявилися бездоганно здорові. Обох узяли.
Іще одне літо вони могли провести вдома. Восени треба було йти до війська. Однієї і тієї самої середи вони стали солдатами. В неділю вони повернулися додому.
В неділю вони повернулися додому, отримавши безкоштовний квиток від держави. Вони вже подорожували коштом царя. Чимало їм подібних їхали тим самим потягом. То був повільний потяг. Вони сиділи поміж селян на дерев'яних лавках. Селяни співали і були п'яні. Всі курили чорний самосад, у його димі ще чувся віддалений спомин про піт. Усі розповідали одні одним історії. Йона і Шемар'я не розлучались ані на мить. То була їхня перша їзда залізницею. Часто вони мінялися місцями. Кожен хотів трохи посидіти коло вікна і подивитися на краєвид. Нечувано широким здавався Шемар'ї світ. Плитким був він ув очах Йони, наганяв на нього нудьгу. Потяг їхав крізь плитку рівнину гладко, як сани по снігу. Поля лежали у вікнах. Строкаті селянки махали руками. Там, де вони з'являлися гуртками, їм із вагона відповідало пронизливе завивання селян. Чорні, несміливі й зажурені сиділи серед них два євреї, затиснені в куток веселощами п'яних. «Хочу бути селянином», — сказав раптом Йона.