Він ішов дуже поволі, тримаючи капелюха в руці та похиливши голову, додому. В нього було багато часу, він уроїв собі, що цим разом шлях тривав довше, ніж звичайно. Дивовижно, він не відчув жодної нехоті супроти свого дому і того, що він ховав: супроти дружини і бенькарта. Він не бачив дитини від того вечора, коли пупорізка вийшла з немовлям йому назустріч. Та й дружина не показувалася в ті години, коли він бував удома. Лише іноді, крізь зачинені двері йому було чути дитячий плач. І він справляв йому неабияку радість, анітрохи не перешкоджав, хоч як дивно. Він навіть усміхався собі у вуса, чуючи, як репетує малеча. Коли він кричав, малий, це означало, що він злоститься. І мама його злостилася, злостилася і покоївка Ядвіґа. Ну, і хай злостяться собі на здоров'я!
Цього вечора жоден звук не проникав крізь зачинені двері. Без жодного слова увійшла покоївка Ядвіґа, вона принесла зупу і м’ясо водночас, бо Айбеншютц заборонив їй заходити до цього покою більше ніж один раз за вечір. Він їв похапцем і не подужав навіть половини. Йому бракувало дитячого плачу і заспокійливого співу дружини.
Під час вечері він витяг із кишені цілком таємного листа і ще раз його перечитав. На якусь мить йому здалося, що слова, ба навіть самі літери, укладаються в якісь нові можливості, нові тлумачення. Але, перечитавши ще кілька разів, він змушений був визнати, що лист не містить ані нічого таємничого, ні жодного прихованого значення.
Слід було вирішувати, щодо цього не було жодних сумнівів. Тарелі все ще стояли перед ним, напівнаповнені, відіпхнені, зневажені. А він уже підводився. Вже йшов до повітки і викочував на подвір'я возик, а звідти йшов до стайні, аби відв'язати свого сивого Якоба.
Запріг, рушив. Він сидів спокійно, склавши руки на козлах. Повіддя розпружено лежало на огиревій спині; кінці були примотані до гальмівної корби. Батіг стирчав зліва у шкіряних піхвах.
Сірий — без повіддя, без батога, без спонук — у належний час завіз його до Швабів, перед самісінькі двері прикордонної корчми.
Айбеншютц відразу запитав, де пані Евфемія. Він не сідав, йому здавалося, слід прибрати щось на кшталт офіційної постави, наче він приїхав із твердим наміром перебрати провадження цього господарства. Службова постава, — сказав він собі й зупинився перед сходами, не скидаючи капелюха. Вона зійшла не відразу. Щойно за якийсь час він почув на сходах її підбори. Він не підводив погляду, та йому здавалося, що виразно бачить її стопи, вузькі подовгасті стопи у вузьких подовгастих черевичках. Вже зашаруділа її виново-червона спідниця в безліч складок. На твердих, дерев'яних, голих східцях лунали її тверді, впевнені, рівномірні кроки. Айбеншютц не хотів підводити очей. Набагато приємніше було уявляти, як вона йде, як рухаються численні, численні та ніжні складки її спідниці. Та ось вона вже внизу, ось вона стоїть перед ним. Він скинув капелюха.
Він сказав, уникаючи дивитися їй просто у вічі, а кудись понад її головою, зате так, що дуже добре бачив синьо-чорне сяйво її волосся: «Маю сказати вам щось особливе!»
«То кажіть!»
«Ні, щось цілком особливе! Не тут!»
«Гаразд, вийдім», — сказала вона, рушаючи до дверей.
Місяць стояв великий і лагідний над подвір'ям.
Пси валували невгамовно. Його Сивий стояв собі, прив'язаний до хвіртки, опустивши голову, ніби роздумуючи. Солодко, аж п'янко пахтіли акації, і Айбеншютцові здалося, що всі пахощі цієї весняної ночі струменіли єдино від цієї жінки, так ніби вона одна дарувала цій ночі всі її пахощі, і сяйво, і місяць, і геть усі акації цього світу.
«Сьогодні я тут службово, — сказав він. — Я довіряю вам і тому кажу це вам, Евфеміє», — додав він за мить. «Жоден із позичкарів не має права увійти в цей дім. Мені доручено провадити і пильнувати його. Якщо захочете, ми порозуміємося».
«Звісно, — відповіла вона, — чому ж нам не порозумітися?»
Айхмістрові здавалося, що в сріблі цієї ночі її голос звучить інакше, ніж у корчмі. Цей голос був гучний, ясний і ніжний, так ніби мав випуклості, вигини; Айбеншютцові здавалося, що він його бачить, мало не торкається. Потім у нього з'явилося відчуття, що цей голос склеплюється у нього над головою, і він опинився під ним.
І щойно за якусь часину він усвідомив, що цей голос сказав. Вони порозуміються. Порозуміються. Чом би й ні?
«Це цілком таємно, — сказав він. — Розумієте? Не скажете нікому?»
«Нікому ані слова», — сказала вона і простягнула йому руку, білу, осяйну руку. Враження було таке, що вона пливе крізь цю срібно-синю ніч.