Доки тривало літо, Айбеншютц був щасливий. Він запізнав кохання і всіх тих блаженних перемін, які воно приносить чоловікові. Невибагливий і простий, як то наш Айбеншютц, із дещицею туги на серці, спізнавав він першу пристрасть свого життя ґрунтовно, чесно, з усіма злетами і падіннями, з усіма розкошами. У цей час він справляв свою службу не лише безтурботно, а й навіть недбало. Довгі літні дні були лише дрібними додатками до коротких, виповнених ущерть, потужних ночей. Те, що діялося вдень, без Евфемії, не мало жодного значення.
Додому, до дружини, Айбеншютц зазирав ледве чи й раз на тиждень. Туди він зазирав із чогось на кшталт спорадичного почуття обов'язку, а також про людське око. Всі вони знали, що він живе з Ядловкеровою жінкою, та, позаяк він став такий лагідний і недбалий, і вони дивилися на нього лагідними чи принаймні байдужими очима. До речі, не переймався він і покладеним на нього обов'язком. Господи і крамниці пильнувала сама Евфемія, дбала вона й про документи людей, що прибували з-за кордону, вона сама — своїм безпомічним почерком — вписувала їхні імена до великої книги, куди жандарми зазирали лише зрідка і про людське око.
Тим часом настала осінь. І, як щоосени, прийшов до Швабів пекти каштани Самешкін, Самешкін із Ухни, в Бесарабії. Він був далеким родичем Евфемії, так принаймні вона казала. Насправді ж він був її коханцем, і це не була жодна таємниця, весь світ знав це. Ядловкер знаходив із ним спільну мову. Самешкін завжди приходив у жовтні. Він залишався на всю зиму. Він приїздив із багатьма міхами каштанів і маленькою піччю на чотирьох тоненьких чорних ніжках. Він виглядав дуже не по-тутешньому і так, ніби і його спекли. Так спекло його сонце Бесарабії та Кавказу, і Криму на додачу. Його маленькі, бистрі очка нагадували вуглинки, на яких він пік свої каштани, а його тоненькі, довгі вуса, що скидалися на гарно вигнену садову лозину, були чорніші навіть від тієї його печі. Руки й обличчя були бронзові, як каштани. На голові він носив високу астраханську папаху, а на тілі — білий, страшенно засмальцьований і закіптюжений кожух. На ногах — великі, просто-таки велетенські чоботиська до колін, із широченними халявами. За поясом у нього стирчала важеленна вишнева палиця, підбита на вістрі чотирикутним залізним гостряком. Отож він був досконало споряджений для суворої зими і свого суворого заняття.
Він був добродушний, ба навіть м'якосердий чолов'яга. Говорив мішанкою безлічі мов, якої в цій місцевості ніхто не розумів. Називали його просто «циган», і лише окремі знали, що на ім'я йому Самешкін. Костянтин Самешкін. За трояка він віддавав двадцять каштанів — свій товар він продавав на штуки. Він часто усміхався, і тоді під його чорними вусами відкривалися великі білі зуби. Вони нагадували білі клавіші фортеп'яна.
На весь повіт було ще двоє осіб, що пекли каштани, один із них навіть у самому Золотогроді. Але їх цінували не так, як Самешкіна, цього цигана. З усього довкілля до нього приїздило багато людей купувати каштани, сирі та печені. Сирі він продавав фунт за десятку.
Звісно, Айбеншютц теж знав, що Самешкін — Евфеміїн коханець. Колись Самешкін мандрував зі своїми каштанами іншими краями, іншими місцевостями. Кожна зима заставала його деінде. З непохитної вірности Евфемії вже кілька років він незмінно приїздив до Швабів. Улітку він перебивався принагідними роботами в Ухні, в Бесарабії. Він то помагав на лісоповалі, то підпрацьовував вуглярем, іноді копав криниці, іншим разом вичищав гноївки. Він ніколи не бачив міста більшого за Кишинів. Удачею своєю невинний, і справді вірив, що Евфемія зберігає йому вірність. Улітку він усім розповідав, що на зиму їде до жінки. Вона працює в прикордонній корчмі у Швабах і тому не може подорожувати разом із ним. Він сердечно тішився осені, як інші не можуть дочекатися весни.
Бідолашному Айбеншютцу нічого не дало, що він розпізнав у Самешкіні добросердного чолов'ягу. Навпаки: він волів би, щоб Самешкін виявився негідником. Безсило і з невимовним болем у серці дивився він, як зустрічаються Самешкін із Евфемією. Вони кинулися одне одному в обійми. Щиро і міцно лежали бронзово-смагляві, великі, тонкі циганові руки на спині в Евфемії і притискали її, і з непідробним жахом думав Айбеншютц про прекрасні Евфеміїні перса — тепер вони були Самешкінові!
Самешкін привіз своє причандалля на візку, як і щороку. Цього візка тягнув пудель. Пуделя і візок Самешкін запровадив до повітки в господі. А перед господою впровадився сам, разом зі своєю піччю і каштанами. В усьому селі відразу запахло осінню. Запахло Самешкіновим кожухом, спаленим жаром, але найдужче — печеними каштанами. Дим, складений із найрізноманітніших запахів, потягся місцевістю, наче посланець, сповіщаючи про Самешкінів приїзд.