«А я ні», — відказав Шемар'я.
«Хочу бути селянином, — повторив Йона, — хочу бути п'яним і спати з отими дівчатами».
«А я хочу бути тим, ким я є, — сказав Шемар'я, — євреєм, як мій батько Мендель Зинґер, не солдатом і тверезим».
«А я навіть трохи тішуся, що стану солдатом», — сказав Йона.
«Ти ще досить тих радощів спізнаєш! А я ліпше стану багатим і побачу життя».
«А що таке життя?»
«Життя, — тлумачив Шемар'я, — можна побачити у великих містах. Там залізниця їздить просто вулицями, всі крамниці великі, як наші казарми жандармерії, а вітрини ще більші. Я бачив поштівки. Навіть дверей не треба, щоб увійти до крамниці, вікна там до самої землі».
«Гей, а ви чо' такі смутні?» — раптом гукнув селянин із протилежного кутка.
Йона і Шемар'я вдали, ніби не почули або наче питання не їх стосується. Прикидатися глухими, коли до них заговорює селянин, — це було в них у крові. Тисячу років ніколи добром не закінчувалося, коли селянин питав, а єврей відповідав.
«Гей!» — сказав селянин і встав.
Йона і Шемар'я підхопилися одночасно.
«Так-так, я до вас, до жидів, звертаюся, — сказав селянин. — Ви ще не пили?»
«Вже пили», — сказав Шемар'я.
«Я ні», — сказав Йона.
Селянин витягнув пляшку, яку носив під свиткою, на грудях. Вона була тепла і слизька, і пахла селянином більше, ніж своїм вмістом. Йона приклав її до уст. Він оголив криваво-червоні повні губи, по обидва боки брунатної пляшки показалися його білі сильні зуби. Йона пив і пив. Він не відчував легкої братової руки, що застережливо торкнулася його рукава. Двома руками, схожий на велетенське немовля, тримав він пляшку. На відставленому лікті крізь протерту тонку тканину біло просвічувала сорочка. Рівномірно, як поршень якоїсь машини, злітав і спадав його борлак під шкірою шиї. Тихенький здушений клекіт виривався з його горлянки. Всі дивилися, як п'є єврей.
Йона допив. Порожня пляшка випала з його рук, на коліна брата його Шемар'ї. А сам він опав услід за нею, так ніби мусив піти тією самою дорогою, що й вона. Селянин простягнув руку і мовчки забрав у Шемар'ї пляшку. А тоді трохи попестив чоботом широкі плечі сплячого Йони.
Вони доїхали до Підворська, тут їм треба було висідати. До Юрків було сім верст, брати мусили йти пішки, хтозна, чи підбере хто по дорозі фірою. Всі подорожні помагали піднести важкого Йону. Опинившись надворі, він знову протверезів.
Вони йшли. Була ніч. Місяць угадувався за молочними хмарами. На засніжених полях темніли поодинокі, з нерівними обрисами, клапті землі, ніби устя кратерів. Здавалося, з лісу повіяло весною. Йона і Шемар'я швидко йшли вузькою стежкою. Чули ніжний хрускіт тоненької, крихкої льодової кірки під чобітьми. Білі, округлі клунки вони несли на плечі, прив'язаними до палиці. Кілька разів Шемар'я пробував заговорити з братом. Йона не відповідав. Йому було соромно, що він випив і повалився, як селянин. У місцях, де стежка була така вузька, що брати не могли йти поруч, Йона поступався молодшому дорогою. Найрадше він дав би Шемар'ї йти поперед себе. Там, де стежка знову ширшала, він сповільнював крок у надії, що Шемар'я піде далі, не чекаючи на нього. Та здавалося, молодший боїться втратити старшого. Відколи він побачив, що Йона може бути п'яний, він уже не довіряв йому, сумнівався в глузді старшого, почувався за старшого відповідальним. Йона вгадав, що відчуває брат. Великий, немудрий гнів заклекотів у його серці. «Та він худющий, як примара, навіть палиці не може втримати як слід, раз по раз поправляє на плечі, диви, ще клунок впаде в болото». На думку, що білий Шемар'їн клунок може з'їхати з гладенької палиці в чорну багнюку путівця, Йона голосно розреготався. «Ти чого смієшся?» — спитав Шемар'я. «З тебе!» — відповів Йона. «Я маю більше підстав сміятися з тебе», — сказав Шемар'я. І вони знову замовкли. Чорно виростав їм назустріч ялицевий ліс. Із нього, не з них, здавалося, береться ця мовчазність. Час від часу, з довільного напрямку здіймався безпритульний вітер. Хиталися уві сні верболози, галуззя сухо покректувало, хмари ясно бігли небом. «Ми таки стали солдатами!» — раптом сказав Шемар'я. «От і добре, — сказав Йона, — бо ким ми були досі? У нас нема фаху. Нам що, вчителями ставати, як батько?» — «І то краще, ніж солдатом! — сказав Шемар'я. — Я міг би стати купцем і піти у світ!» — «Солдати теж світ, а я не можу бути купцем. Я можу бути солдатом і бачити світ. Я хочу бути селянином. Я тобі кажу — і я не п'яний…»