Уранці-рано він прокинувся, гіркий повів крижаного ранку збудив його. Він ледве виліз зі свого мішка, хлебнув ковток із пляшки, одягнув хутро і підійшов до дахового віконця. Хмари свіжопробуджених ворон колами літали над дахами, скидалося на те, що вони літають лише, аби зігрітися. Він побачив, як сходить червоне сонце, — виглядало воно, мов помаранча, — і на його вид відчув голод. Він знав, що йому доведеться прочекати ще добрих дві години, перш ніж надійде зі сніданком Каптурак. Він прислухався до люка, биті дві години він переймався лише своїм голодом. Йому здавалося, що той голод — справа голови, а не шлунку. Нарешті увійшов Каптурак, із чаєм і хлібом, але не через люк, а через дахове вікно. Він дуже обережно подав принесене, на короткому шляху догори драбиною чай уже вистиг, така була холоднеча. Ядловкер їв і пив похапцем.
«Нічого нового?» — ось усе, що він запитав.
«Ще ні», — відповів Каптурак, знову зійшов драбиною додолу і поставив її трішки збоку.
Наситившись, Ядловкер почав перейматися іншими думками і відчуттями. Раптом, невідомо чому, він подумав про чудових коропів і щук, що він їх щочетверга продавав на рибному ринку. Особливо він перейнявся думкою, що для того, аби їх забити, він хапав рибин за хвіст і товк головою об якийсь камінь. При цьому йому пригадалося, що людей убивають навпаки. Беруть камінь — ним може бути і цукрова кеґля — і товчуть ним по голові. Дивні думки приходять, коли сидиш зачинений на стриху. Думається, приміром, що в житті є вороги, а найбільшим із-поміж усіх ворогів є айхмістр Айбеншютц, причина усіх лих, до того ж коханець Евфемії. Самешкін теж її коханець, але це зовсім інша справа. Самешкін має на неї всі права, до того ж він не урядник. Окрім того, він не запроторював Ядловкера до криміналу. Якби Айбеншютца не існувало, можна було би преспокійно собі жити. Навесні Самешкін піде. Вахтмістра Сламу перевели. А хто впізнає Ядловкера з білявою бородою? Адже в цій місцевості крутиться так багато різних чужинців! Та й не Ядловкер він ніякий. Він уже раз міняв ім'я! Вже хапав риб за хвости і товк головою об камінь. Із людиною все навпаки. Беруть цукрову кеґлю і нею ззаду б'ють по голові! Але де? І коли? Айбеншютц не розгулює поночі одеськими портами.
Якби Айбеншютц десь подівся, можна було би преспокійно собі жити. Але він є. Його не сміє бути, його не сміє бути, думає Ядловкер. Його більше не повинно бути. Ось про що він думає невпинно. Ворони іноді сідають на дахове віконце. Ядловкер кидає їм недоїдки. Він сидить і мерзне, і чекає весни, свободи і помсти.
Одного дня приключилася така ось дивовижа: старший державний лісничий Степанюк знайшов у прикордонному лісі повішеного чоловіка. Він був холодний, закоцюблий і синій, коли його відрізали. Повітовий лікар Киньовер сказав, що він мертвий уже багато днів, десь зо тиждень тому повісився. Це був якийсь незнайомець, і жандарм Пйотрак сповістив слідчого суддю. Той приїхав зі Золотогрода. Він передав тіло тамтешній трупарні. З усього повіту, в певні дні, по тузині, запрошували мешканців, аби вони розпізнали тіло. Та їх і не довелося запрошувати. Вони сходилися самі, суто з цікавости. Пішов і Самешкін, хоча його й не запрошували, бо він не належав до цього повіту, пішов із цікавости. Втім, саме він єдиний і впізнав покійного: ним виявився пастух коней Михайло Клайка. Два роки тому його посадили. Він був серед в'язнів, призначених ховати померлих від холери. І було написано і засвідчено печаткою, що він помер у шпиталі від холери і похований такого-то і такого-то дня.
Як то? Він що, встав із мертвих, аби відтак повіситися в прикордонному лісі? Завели слідство. Кілька в'язнів, приведених із тюрми, теж упізнали колишнього побратима, Михайла Клайку. Не минуло й тижня, як заарештували двох повітових писарів, і ті зізналися, що їх підкупили і вони видали фальшиві свідоцтва про смерть. Вони теж зізналися, що підкупив їх Каптурак.
Прочекали ще тиждень. Про вислід слідства повідомили вахтмістрові жандармерії Пйотраку й айхмістрові Айбеншютцу, їм доручено і далі, як досі, спілкуватися з Каптураком у прикордонній корчмі. Отож вони й спілкувалися, і грали в тарок. Він почувався цілком певно. Він нічого не знав про арешт тих двох повітових писарів, а гроші, що їх йому заплатили родичі гаданих мерців, давно були в надійному місці, по інший бік кордону, в міняйла Пічемка.
Кілька днів по тому, доволі раннім ранком, якраз після того, як він заніс по драбині Ядловкеру сніданок, Каптурак почув добре знайоме дзеленчання, дзеленчання саней. Сани зупинилися, дзеленчання ще мить за інерцією потривало, без сумніву, сани зупинилися перед його ворітьми. Це не віщувало нічого доброго, що ж могли робити так рано сани перед його обійстям? Він відчинив віконниці. В санях сиділи жандарм Пйотрак і айхмістр Айбеншютц. У нього вже не було часу переставити драбину. Дуже швидко він зметикував, що краще негайно вибігти і привітати жахливих гостей. Отож він вибіг, волаючи вже від дверей: «Що за несподіванка! Що за несподіванка!»