Чоловіки висіли, і Айбеншютц сказав:
«Хочемо ненадовго до вас навідатися. Ще зарано, і в Литвака ще зачинено. Ми лише на чверть годинки, якщо не заперечуєте, якраз аби випити шнапсу і чаю. Що-що, а це у вас знайдеться, чи не так?»
У Каптурака вже не залишалося жодних сумнівів, що вони підозрюють його в переховуванні когось або принаймні чогось підозрілого. Він сказав: «Піду принесу шнапсу», — і вийшов із кімнати й надзвичайно прудко виліз драбиною догори. «Вони тут», — крикнув він крізь дахове вікно. Донизу він не зійшов, а просто-таки з'їхав, тримаючись долонями і стегнами за бічниці драбини. Помчав до кухні, по шнапс. До кімнати повернувся, радісно несучи пляшку і три келишки.
«У вас є пивниця?» — запитав жандарм Пйотрак.
«Так, — сказав Каптурак. — Але шнапс я приніс не звідти. В пивниці надто холодно на шнапс».
«Звідки ж ви його тоді принесли?» — спитав Пйотрак.
«Зі стриху», — сказав Каптурак і посміхнувся. Виглядало це так, ніби він пожартував, перепрошуючи водночас за те, що пожартував.
Рудий жандарм і справді подумав, що це жарт, і засміявся й собі. Каптурак плеснув себе по стегнах і аж перегнувся в поясі навпіл. Із запопадливости сміявся він, не з марнославства. Жандарм і айхмістр спорожнили свої чарки і підвелися. «Дякуємо за гостину», — сказали вони мало не в один голос. Потім всіли до саней, Каптурак відпровадив. Він дивився, як вони віддалялися в бік Позолотів.
Коли вони зникли з очей, він узяв із подвір'я драбину і знову поставив її в коридорі. Він був сповнений рішучости спекатись Ядловкера, в нього було лихе передчуття. Він спритно виліз драбиною догори, відчинив люк і увійшов на стрих. Він побачив, як Ядловкер неспокійно походжає туди-сюди, між натягненими мотузками, з яких звисали лилики.
«Сідай! — сказав Каптурак. — Треба поговорити!»
Ядловкер одразу збагнув, про що йтиметься.
«Отож мені забиратися, — сказав він. — Але ж куди?»
«Куди? Саме про це ми мусимо подумати! — відказав Каптурак. — Виглядає на те, що тебе вже перестали вважати мертвим, тому й ці несподівані відвідини. Мені дуже прикро, але я змушений тебе випросити. Погодься сам: я опікувався тобою, як власною дитиною, хоча я й твій позичкар. І не взяв із тебе ані гелера!»
«Куди ж мені піти?» — спитав Ядловкер. Тепер він мерзлякувато скоцюрбився у своєму хутрі на стільчику. Крізь маленьке, кругле дахове віконце, що скидалося на корабельний ілюмінатор, вдирався мороз, цей сірий вовк, лютий, голодний, сірий вовк. Було темно, хоча надворі світило сонце. Та крізь кругле віконце крижано-блакитне, невблаганне небо посилало на стрих лише скупе світло. Там, нагорі, панувало щось на кшталт морозяної, блакитної напівтемряви. І один, і другий виглядали в цьому освітленні марно.
Куди? Куди? — ось у чому було питання.
«Решту, — сказав Каптурак, — я позвільняв і повипускав, хто куди хотів. Може, це й була помилка. Може, мені слід було притримати їх десь усіх разом. Але з тобою — я не знаю, що вдіяти з тобою. Гадаю, було би найліпше, якби ти повернувся назад додому, до Швабів. Хто тебе там упізнає? Евфемія ж не зрадить, а Самешкін такий дурень, що він тебе й не впізнає. Залишається єдиний Айбеншютц! Що так, то так: Айбеншютц залишається!»
«Ну і як з ним учинити?» — запитав Ядловкер. Він підвівся. Він уже не міг усидіти, коли мова заходила про Айбеншютца. Каптурак, що увесь час спокійно стояв, заходив туди-сюди. Виглядало це так, ніби він хоче зігрітися, але насправді він аніскілечки не мерз, ба йому навіть було гаряче від самих лише розмислів. У ньому вже давно жила думка, що на цьому світі стало би краще, якби на ньому не було айхмістра Айбеншютца.
«Айбеншютц повинен зникнути», — сказав він і зупинився.
«Як то?» — спитав Ядловкер.
«Цукрова кеґля!» — проказав Каптурак; лише це — нічого більше. Він якусь хвилю постояв. А тоді сказав:
«Поїдемо туди, сьогодні ввечері. Цукрова кеґля! — повторив він. — Я заїду по тебе, Ядловкере!»