По хвилині продовжував, відчуваючи, що винен якісь пояснення.
– Вірте мені, хлопці, я маю причини зберігати всі засоби обережности. Мої останні досліди, а головно пошукування за особливими сирівцями, мабуть, звернули увагу ворога. Треба нам звикати до якнайсуворіших вимог обережности, хоч, може, вони і важкі.
Підійшов до сховку в стіні й вийняв звідти папери.
– Твої документи. Вони правдиві, тільки ім’я та прізвище не ті.
Про чимало справ нагадував ще дядько, та врешті простягнув руку:
– Ідіть уже, ідіть!
Коли ми сідали в авто, я оглянувся. У вікні стояв дядько Павло й дивився нам у слід.
4
Одного дня я стрінув дядька у «Просвіті». Він глянув на мене зпід окулярів:
– Ти що робиш? – спитав.
– Нічого! – відповів я, не згадуючи, що від тижнів сиджу як заклятий над писальною машинкою.
– Ти хворий, – мовив дядько, – засиджений якийсь. Завтра поїдеш до Семена.
– Чого? – здивувався я. – Та це два дні дороги літаком!
– До цього з двома пересадками на провінційних летовищах. Одне з них особливо небезпечне, підмокле, і там чимало випадків. Отже матимеш цікаву подорож.
Летовища були сухі й бетоновані, і два дні пізніше я вже вітався з Семеном.
– Прислав мене до тебе дядько, і не знаю, пощо, – заговорив я, розглядаючись по фабричному бюрі.
– Нічого цікавого тут не бачу. Звичайні бюрові машини, стукіт машин з фабричної зали, крісла й фотелі для директорів. Як і скрізь…
Після обіду Семен розповів мені про свою працю, і повів по будинках заводу. Головний будинок був модерної конструкції і від автостради вражав своєю параболічною кривизною фронту. Перший поверх цілком осклений, а стіни викладено кольоровими плитами з пластичного матеріалу.
В’їзд до будинку попри клумби чудесних тропічних квітів, зпоза яких ледь помітно видніли мармури входу до просторого холу. Будинок був новий, і ніяких змін у ньому не потрібно було робити, але Семен мав свої задуми і впродовж кількох місяців позмінював багато. І так унизу приспособив кімнати для лабораторійних дослідів, а перший поверх призначив на свої бюра та приватні мешкання. З великої світлиці ми вийшли на обширну терасу, з якої виднів далекий простір, пальмовий ліс і скелисте побережжя з білими гривами морських хвиль. З бюра ми зійшли у фабричну залу, в якій тихо шуміли модерні машини, а кілька робітників обслуговували електронні споруди заводу. Ось так виглядав цей модерний будинок, призначений для однієї з небагатьох індустрій легкої промисловости. Що я можу більше сказати про завод? Нічого! Не розуміюся на техніці, і не дуже вона мене цікавить.
Ми зайшли у велику кімнату, влаштовану наче розкішний салон.
– За хвилину маю виконати останній експеримент, – промовив Семен, – і ти будеш його свідком.
Глянув на годинник. Ми підійшли до великого стола з блискучою поверхнею. Семен вказав мені крісло побіч себе і натиснув невидний ґудзик. У кімнаті звільна потемніло, а стіл почав світити зеленкуватим лагідним світлом. Зпід його плити поволі виступили зариси великої мапи.
– За сімдесят секунд починаю, – промовив Семен, – а точність потрібна тому, що мій дослід контролює одночасно дядько Семен.
– За тисячі миль звідсіля? – здивувався я.
– Тисячі і десятки тисяч миль тут не мають значення. Ми орудуємо далеко більшими просторами.
Хвилину ми мовчали, і коли минув призначений час, Семен натиснув невеличку підойму. На мапі як стій появилася яскрава точка, маленьке, як голівка шпильки, світельце. Воно почало порушатися по мапі, і я завважив, що ним кермує Семен при помочі невеличкої чорної коробки. Світляна точка порушалася то швидше, то повільніше, міняла напрям, зникала з обсягу мапи й поверталася назад. Часом на мапі затиралися контури рік і гір, особливо довкола світляної точки, то знову вона ставала дедалі чіткішою, наче б ми наближалися до поверхні землі. На короткий час я побачив віття дерев, якусь річку, невеличке село тубільцівіндіян, білу лінію шосе, і знову все віддалювалося, маліло, зариси землі покривали білі клуби хмар, так само, як бачимо краєвид з літака. Врешті Семен спрямував світельце в сторону моря, вода наближалася з шаленою скорістю, на мить я побачив морські хвилі, усе враз замазалося і світляний пункт зник.
– Усе в порядку! – обізвався Семен. – Хай потопає в морі, ніхто її не знайде!
– Що це? – спитав я. – Фільм якийсь, чи що?
Тоді Семен розгорнув газету, що лежала на столику, і дав мені прочитати новинку: