— Кого? Мене? — і в голосі Марусі було стільки здивування, що о. Василь махнув рукою.
— Нехай біжить. Се ж уперше вона бачить Юрія у гуцулів, — вступалася стара їмость.
— Я теж у перший раз буду святкувати Юрія у гуцулів, одначе мене анітрішки не кортить бічи кудись стрімголов. Навпаки: се треба поборювати, і я буду старатися всіма силами скасувати сі поганські звичаї. Бо то поганство.
Маруся вже не чула дальших наук. Накинувши хустку на голову, байбарочок старої їмості на плечі, вже бігла царин-кою коло церкви до найближчої своєї сусідки і найліпшої приятельки — Анниці Дим’янчучки.
У Дим’янчуків саме запалювали ватру. Штефан приніс да-вини з-під маржини, підкладав під гліг, а жінка тримала скіпку з вогнем. Побачивши Марусю, закричала:
— Ой їмостечку, біг би вас укрив від усєкої прички! Ану-ко підкладайте цесу ватру своєв ручков: маєте руку шєсливу, та й через вас біг нам маржинки, ади, примножит.
Штефан, присівши, кивав привітливо головою. Маруся взяла з рук Анниці скіпку з вогнем.
— Де маю класти?
— Утсуда та утсуда, їмостечку, — з чотирьох усіх боків. Казав бих «синку», та не вільно, — і Штефан підймав топорищем гліг.
З якимось священним трепетом підкладала Маруся вогонь. Таїнство обряду захоплювало.
Суха трава спалахнула. Затріщали, закрутилися на вогні дрібонькі галузочки, закурився дим. Штефан з Анницею шепотіли:
— Аби тілько було маржини, кілько має бути попелу з цє-го курища... аби жєдні уроки маржинки нашої не ловили си, єк сего глогу нічого си не ловит...
І їх голоси спліталися з димом, іскрами приоздоблювали-ся і летіли високо-високо, в чорне небо, до старого гуцулсь-кого бога. Марусю обхоплювала урочистість хвилі, солодка близькість до таємного ритуалу; здавалося, що може вірити і вірить, як ці гуцули.
Ватра палала, розкидаючи фантастично вирізаними плямами доокола, щохвилі їх міняючи, творячи нові. Хлопчик-пастушок зіп’явся на воринє і з якоюсь не то радістю півсві-домою, не то острахом дивився, застигши очима, в саму глибінь таємної, чарівної ватри. З переляком, осадивши глибоко в толуб голови, дивилася на вогонь маржина і не вимахувала хвостами. А серед тої всеї незвичної обстанови тонесенька, гей гаджучка, чомусь радісна, чомусь усміхнена стояла молода їмость. І мінилася лицем в цілуючих, червоно-золотих смугах. Скакала би через цей вогонь, співала би, жертву би приносила!
Штефан відійшов трохи і уважно стежив — в який бік більше хилиться дим з курища. Стовп віявся в усі боки, але так, здавалося, що навертає от ік би бирше на Волощину. Кємував собі з того Штефан, що на тамтім боці, за ріков, тра пробувати.
«У кого ж би? З кого ж би то маржина на нас мала переходити?» — розкидав головою і не міг дорахуватися.
Все в першу весінню цю ніч мало значіння, було насичене чарівною силою віщування. Той, хто установив цей обряд і вшанував, не хотів і думати, щоби хоч щось могло пропасти дурно. Все говорило, все давало знаки, все ворожило — треба лиш було розуміти цю мову.
Спалахнувши високо, мов одразу пожерши, вогонь почав поволі пригасати; десь в однім місці, на сухій гіллячці змо-жеться, лизне жвавіше — а потім жовкне, золотіє, поникає. Пишна грань мов ворушилася, мінячися блисками й світлами.
Уважно приглядався Штефан до ватри, і як лиш пригасла вона стільки, що не було поломені, кивнув на хлопця:
— Ану!
Хлопчик скочив з вориння, борзо розіклав і, гейкаючи, погнав худобу через грань. Корови жахалися, виставляючи вперед ноги та дужим рухом мотаючи з сопінням головою, але потім, широко переступаючи ногами, бігли через грань до загороди.
— Напаслася! Напаслася! — радісно підкрикувала Анна.
А ватра тим часом гасла, мертвіла грань, темнота ставала
смілішою. Та Штефан, як тільки перейшла остання скотина, набрав із купи оберемок глогу і кинув у мертвіючий жар. Пригасла на хвильку ватра нараз з новою силою залопотіла, заборюкалася, веселими зигзагами просвердлюючи тьму.
— Підкидай, — коротко сказав Штефан жінці.
— Нічо, нічо. Мемо з їмостечков підкладати вбі1. Сідайте, прошу. Не дуже сідець файний, але най буде, — і змахувала запаскою ковбочок, що лежав збоку, і просила Марусю сісти.
— Тра підкладати цесу ватру, аж докив когут не запієт, бо то, ади, проти чередінниць, проти відьмий тотих.
— І то всюда будуть вогні тримати аж до півнів?
— А всюда. Бо то відьма ласа сеї ночі ходити за молоком та й гет би зопсувала корову анінащо. Ото Штефан пішов також проти чередінниць кидати кєцков. Бо вна, відьма тота, страхат ци, ади, того та й гляба їй приступити.
Штефан відійшов убік. Брав заготовлені «кєцки», обвивав їх сухим сіном, запалював і кидав, кілько було сили, вниз по царинці.