Дехто зі львівських знайомих намагався відмовити його від цієї, на перший погляд, безглуздої фантазії. Один із них писав: «Та що ви робите? З кого ви хочете складати трупу театральну? З неграмотних людей, що зроду сцени не бачили, не то що самі не грали. Та він же як побачить смереку, нарисовану на декорації, то йому ж захочеться спиною об неї почухатися».
Але подібні аргументи не відвернули від задуму заповзятого провідника театрального аматорства, впевненого у великій просвітницькій, виховній і багатьох інших важливих місіях народного театру. І 1909 року у с. Краснові поблизу Криворівні виник гуцульський театральний гурток, який згодом переріс у перший в цьому краї Гуцульський театр. Трупа спочатку складалася з декількох осіб і мала в репертуарі лише одну п’єсу — перероблений і перекладений Хоткевичем українською мовою твір польського автора Корженьовського з гуцульського життя «Верховинці», яка дістала назву «Антін Ревізорчук».
Обмеженість репертуару і малочисельність трупи не завадили їй з величезним тріумфом об’їхати Галичину, виступаючи по містах і селах. Цей успіх спричинив те, що вже через рік гурток розрісся до 40-60 осіб. Його гастрольна діяльність також розширила свої межі, він виступав уже не лише у Галичині, а й на Буковині з Чернівцями, на польських землях, зокрема у Кракові. Як згадував пізніше Гнат Хоткевич, «справді то була тріумфальна подорож. Гуцулів зустрічали всюди, як милих, дорогих гостей. Зустрічали не тільки українці, а й поляки. Гостили їх і гуртом, і поодинці, показували їм по більших містах і музеї, і фабрики, і театр. Словом, такого надивилися мої гуцули, такого наслухалися...» А керівник театру вже плекав мрію про гастролі й по Східній Україні.
У роботі з аматорами Гнат Мартинович гостро відчував відсутність відповідного репертуару, що спонукало його написати для Гуцульского театру чотири п’єси: етнографічну — «Гуцульський рік», історичну — «Довбуш», фантастичну — «Непросте», де використав гуцульські уявлення і повір’я про духів гір, землі, лісів тощо, і, нарешті, драматичне оформлення гуцульських казок під назвою «Практикований жовнір».
Підбиваючи перші підсумки діяльності й показуючи значення аматорського гуртка гуцулів, Хоткевич у статті «Гуцульський театр», надрукованій 1911 р. у газеті «Діло», порівнював його з іншими «людовими» театрами, створеними з інтелігенції. Він зазначав, що останні хоч і «просвіщають нарід, але просвіщають, як наємники, неглибоко і зовнішньо...» Натомість «щиро народний театр», до якого автор зараховував і Гуцульський, «сягає глибше. Він розбуджує мисль і оставляє по со
бі вражіння, о котрім думається довго ще потім, як зовнішній ефект відступить. Як серед селянських верств, так рівно ж і серед інтелігенції будиться почуття самопевності народної, віри в сили свого народу і то сили різносторонньої, чоловік починає вірити, що нас нарід хіба що й більшого потрафить». Що ж до гуцулів-аматорів, то вони з успіхом склали «прилюдний іспит з культурності руського хлопа, показуючи, що можуть єднатися в організації і виконувати драматичні речі, і взагалі поводитися так «чемно», як не завжди потраплять робити аналогічні кружки й з вищих верств суспільності».
Найважливішою рисою Гуцульського театру, котру відзначали як організатор театру, так і преса, була безпосередність, що вирізняла його з-поміж інших колективів. «Гуцули принесли на сцену штуку без штуки», — так коротко охарактеризував її Г. Хоткевич. А газета «Діло» писала у 1911 р.: «...гра гуцулів свіжа й оригінальна, природність всього, що робиться на сцені, так підкупляє, що часом здається, ніби глядач сидить десь у Жаб’ю, або — що й дивиться гуцулів у житті».
Що ж до літературної творчості Хоткевича на еміграції, то письменник і для неї знаходив час. Він створює драматичну трилогію на революційну тематику — «Лихоліття» (1906), «Вони» (1909), «На залізниці» (1910), в котрих виступає справжнім літописцем подій бурхливого 1905 року, свідком і активним учасником яких він був сам.
Першу з них, п’єсу «Лихоліття», письменник почав писати ще на Східній Україні, переховуючись від поліції. А назву її українською мовою підказала автору відома українська письменниця, мати Лесі Українки Олена Пчілка. Сама ж Леся Українка, після того як він зачитав у Косачів уривки з цієї драми, відгукнулась про неї так: «Ся річ буде існувати доти, доки існуватимуть революції». Не впадаючи в ейфорію від такої думки знаменитої вже тоді поетеси про свій твір (за його власними словами, він «був безмірно нижчий тої оцінки»), драматург сприйняв її лише як «оцінку моменту», тобто актуальності п’єси.