Перебуваючи на західноукраїнських землях, Г. М. Хоткевич встановив контакти, а в деяких випадках і дружні стосунки з багатьма видатними представниками української науки і культури, громадськими Діячами. Серед них І. Франко, В. Гнатюк, О. Кобилянська, В. Стефаник, С. Люд-кевич, Лесь Курбас, В. Верховинець, Й. Стадник, Д. Січинський, І. Труш, А. Шептицький та багато інших.
Еміграція для Хоткевича закінчилася 1912 р. несподівано і, як він писав, «раптом», бо «душевний стан тоді в мене був такий, що ладен був їхати — хоч до чорта в зуби. Та більш-менш до чорта в зуби я і їхав».
Адже через друзів він приблизно знав, що йому інкримінують у Росії за участь у грудневих подіях 1905 р.: одні писали, що він звинувачується у крадіжці двох кулеметів на ст. Знам’янка, інші — що «в керівництві збройним повстанням міста Москви». Як би там не було, але він поїхав, незважаючи на загрозу арешту. І справді, через кілька днів Хоткевича схопили і посадили до в’язниці — спочатку в Києві, потім у Харкові, де він сидів разом із кримінальними злочинцями. Довести його провину жандарми не спромоглися і відпустили на волю наприкінці 1912 р.
Після тюрми Гнат Мартинович трохи пожив у Києві з надією доз-бирати матеріали для свого «Берестечка», потім повернувся до улюбленого Харкова. Тут він з головою поринув у культурне й громадське життя: виступав з концертами та лекціями, відновив діяльність драматичного гуртка робітників, але вже не на сцені Народного дому, а у збудованому на кошти робітників Робітничому домі. При товаристві ім. Квіт-ки-Основ’яненка організував науковий відділ. З початком 1913 р. став редактором літературного журналу «Вісник культури і життя», працював над «Берестечком», писав «Гірські акварелі» тощо.
Тоді ж Хоткевича-музиканта захопила ідея організувати цикл етнографічних концертів усіх народів Росії, яких він налічив близько 103. Склав приблизні програми цих концертів, «видрукував відозви, розсилав їх по всій державі, друкував у часописах, діставав уже матеріали. Але що ж — один у полі не воїн», — з гіркотою писав він у «Моїй автобіографії». Задум не вдалося втілити у життя, хоча робота була проведена величезна.
Поза цим його весь час не полишала думка перевезти на Наддніпрянську Україну Гуцульський театр, щоб ознайомити своїх земляків із чудовим мистецтвом гуцулів. Через відсутність відповідних коштів та інші перешкоди і цей задум не здійснився. Щоправда Хоткевичу вдалося реалізувати першу частину задуму — перевезти з Галичини до Харкова невелику групу майстрів-різьбярів і відкрити майстерню гуцульських виробів. Реалізуючи їх, мав намір назбирати коштів на перевезення театру. Як згадував він пізніше, «майстерню я заклав, убухавши на неї все (може не повірите, але буквально зостався в одній сорочці)...»
Єдиною людиною, яка підтримала його у цій справі, була славетна українська актриса Марія Костянтинівна Заньковецька, про яку Гнат Мартинович з палкою вдячністю писав: «Тільки вона! І коли впадуть їй до рук, може, ці рядки, нехай відчує, що низько хилю коліна й голову перед людиною, яка пішла назустріч навіть фантастичній, але рідній справі». З початком Першої світової війни всіх майстрів-гуцулів було заарештовано як ворожих шпигунів і кинуто до концентраційного табору. А самого Г. Хоткевича як політично неблагонадійного у березні 1915 р. вислано за межі України без права проживання у будь-якій з українських губерній.
Спочатку письменник виїхав до Білгорода Курської губернії. Але поліцейським чиновникам здалося, що він перебуває у небезпечній близькості до неньки-України. На їхню вимогу Хоткевич змушений був оселитися у Воронежі, де займався переважно написанням історії земства Вовчанського повіту.
До Харкова письменник повернувся лише після Лютневої революції й поринув у активну громадську, культурницьку та письменницьку працю. Тут Хоткевича обрали на гласного міської думи, водночас він працював у архіві й багато часу і сил приділяв відродженню української культури: читав лекції про народні' пісні, про кобзарів і українські музичні народні інструменти, організував першу в Україні капелу бандуристів, написав чимало музичних творів для бандури, романси і хори на слова Шевченка, Франка, Лесі Українки, П. Тичини, «Гуцульську сюїту», хорову капелу «Гайдамаки», вів клас бандури в Харківському музично-драматичному інституті. З 1921 до 1928 р. викладав українську літературу в Харківському зооветтехнікумі.