Якщо брати до уваги подальшу творчісті Г. Хоткевича, то до свого еміграційного періоду він напише ряд оповідань, у яких приділить увагу різним з реалістичної точки зору фантасмагоричним здатностям людського духу, підвищеній чутливості сприйняття суб’єктивно побаченого світу («Біла»). Будуть вони переважно невиразними та кволими з художнього боку, хоча й серед них траплятимуться досить викінчені зразки, — «Вічні чуття», яскрава картинка античного світу з ліричними пасажами,
1 «Торжество музики».
За зближення з молодомузівцями в естетизації еротики («Пісня пісень») та смерті («Похорон») Г. Хоткевич зазнав критики, від хатянина
М. Євшана — за надмірний ліризм «Гірських акварелів», наприклад.
І водночас молодий письменник залишився вдячний І. Франкові за те, що він стримував його від войовничого неприйняття соціологізму С. Єфремова. Наявне «перебігання» з табору в табір, умовно кажучи, може справити і справляє враження відсутності у письменника сталих естетичних переконань, хоча тут швидше дається взнаки внутрішня незрілість або й своєрідність явища модернізму в Україні, для якого, за слушним спостереженням канадської дослідниці Г. Мухіної, показовий синтез «народницької ідеальної тенденції та індивідуально-культур-ницької тенденції модернізму».
За всієї художньої пошуковості найсильнішими виявилися ті оповідання Г. Хоткевича, в яких він складні, важко збагненні психічні стани людини намагався трансформувати в реалістичні сюжетні картини («Історія однієї ночі», «Дияволиця», «Голодовка»). І той самий Г. Хоткевич, який заохочував побратимів по перу до оновлення художнього письма, сам пробував у цьому свої сили. Опинившись на Гуцульщині, куди емігрував, тікаючи від переслідувань за участь у революційних подіях 1905 р., так захопився цим краєм (його вражало все: розкішна природа, гуцули, їхня первозданність, звичаї, образи, вірування, — вихідець-бо із Слобожанщини), що став його співцем — пише повість «Камінна душа» (1911)", «Гірські акварелі» (1914), «Гуцульські образки» (1924), а також роман «Довбуш», який завершив у 20-х рр.
На кінець XIX ст. гуцульська тема в українській літературі вже мала свою сталу традицію, що розпадалася на дві течії — романтично-етнографічну, пов’язану з іменем Ю. Федьковича («Люба-згуба») та неоромантичну, представлену М. Коцюбинським («Тіні забутих предків»). Хоткевич пішов своїм шляхом і як художник слова реалізувався в цій темі. Мається на увазі передусім повість «Камінна душа». В. Шевчук мистецьку вартість цієї повісті вбачає, зокрема, в тому, що тут вже немає фальшивого романтизму, отієї рожевенької плівки, яка ховає різкі до нещадності риси життя. Це — своєрідний ліричний шедевр, який стоїть в одному ряду з найкращими здобутками української літератури.
Наведені рядки несуть у собі, крім високої оцінки, парадоксальну, на перший погляд, несумісність характеристик. А саме: «ліричний шедевр» і виявлені ним «різкі до нещадності риси життя». Але це справді так. Тут і криються «секрети» творчого стилю Хоткевича, найяскравіше виявлені у «Камінній душі».
Помилково було б вважати, що Хоткевич, зараховуючи себе, раннього, до покоління літераторів, які намагалися вийти за межі етнографізму, в «Камінній душі» зраджує набутим творчим настановам. Так, у сюжетну канву повісті покладено баладу «Павло Марусяк і попадя» (її можна знайти у відомому виданні Я. Головацького «Народньїе песни Галицкой и Угорской Руси», 1878), але вона значно змодифікована. Точніше, балада стала лише приводом до задуму. Якщо попадя, головна героїня пісні, справді має «кам’яну душу», заради любаса кидає дитину, хворого чоловіка, господарство, то Хоткевичева Маруся — натура романтична, вона йде в гори за покликом почуттів, тікаючи від сірості та несправжності. Крім того, слід спростувати помилкову думку, що всю повість написано діалектом. Лише мовна партія героїв ведеться діалектом (і тут Хоткевич дотримується точного відтворення життєво-побутово-фольклорних реалій), власне авторова, натомість, послідовно витримана в межах загальноприйнятої літературної норми, хіба що з незначним вкрапленням діалектизмів. І це не випадково. За зовнішніми мовними характеристиками стоять два незалежні один від одного світи, які мають свої ідейно-смислові навантаження. Дійові особи повісті закільцьовані часом і непорушністю, зокрема виконанням ритуальних обрядових дійств, тоді як другий, авторів світ, історично усвідомлений. Яскраво описавши, наприклад, великодні свята та поміркувавши про консерватизм і традиційність верховинців, письменник раптом прохоплюється: «Історія летить нестримним маховим колесом». Присутність автора в «Камінній душі» різновимірна, вона не обмежується лише прямими оцінними «втручаннями» в текст, а виявляється як прототип образу Марусі, яка, захопившись Гуцульщиною, втрачає свої ілюзії в міру зіткнення з реальністю. Шлях пізнання Марусею «казки», а відтак — настроєві зміни і становлять структурну основу повісті, більше того, визначають «ліричний реалізм» письменника.