Уже вигнали ґаздині з хати божку посту, що на збиток людям апетит наганяє — їв би, та й їв, та й їв. Шурхаючи лопатою по всіх кутках, приговорювала Анниця:
— Ей ти, нетленна божко! Іди собі надвір — вже тобі тут не вольно бути ані раз.
А відтак здіймала з себе пояс і перев’язувала грєди у куті, над ложем супружеським.
— Не зав’єзую грєди, але себе в’єжу з ґаздов, аби-смо жили, їк дотепер. Та шоби він не міг другій дати, а друга йому, аби лиш зо мнов і жив, і ґаздував, і не дав си нікому ані пе-ремовити, ані переговорити, та й нас аби ніхто не розірвав, як цесі грєди з цим поєсом ніхто не розірвав.
Таки боялася трохи за свого Штефана. Хоч і був то солідний ґазда і ніби не заходив собі ні з ким, тримався своєї Ан-ниці, але — все ліпше, як безпечніше. Бо то біда не по камінню ходить, а по людях, щезла би.
Наступала тривожна хвиля — витягати паски.
Перехрестившися разів, може, сто і штиринаціть, посягла Анниця у піч і тремтячими руками витягла першу паску.
Все, що було живого у хаті, навіть кітка, сунуло до припічка. А на нім — дишачи теплом в усі боки, красувалася пишна перша паска. Перша паска!
Є що показати на столі, є чим перед людьми похвалитися, є про що говорити цілий тиждень. Уже зарані уявляла со
бі Анниця Одокійчине лице — як вона увійде до хати і насамперед зиркне на паску.
— Ой, у тебе, Анничко, паска нівроку. А в мене шош се-го літа не так...
А у неї так щогид14. Бо одно — не вміє, а друге — нехар-на, а коло того тра охайності.
І, зложивши руки напереді; скромненько вимовить Анниця:
— Ей де, кумочко!.. От так, аби-аби, — а в самої аж рот до вух хоче си розкєгнути.
Повитягала менші паски, повитягала перепічки. Трошки потривожилася була, як тягла паскєвник: натикано в нім глухим кінцем яєць стільки, скільки є душ у хаті. Та котре яйце трісне, — та душа має вмирати сего року.
На щастя, усе було ціле. Словом, не знала вже Анниця, як і радуватися. І сама стала така добра, що сорочку би попросив — віддала б. Та що! Навіть Штефан, завше суворий і мовчазливий, мов посвітлішав і, задоволений, сидів на лаві. Хотів курити, але жінка не звеліла: каже, що не вільно. Ну, як не вільно, то й не цільно.
Пішла винесла дорінник із комори. Е — то не простий дорінничок був! Брат Анничин, що у Космачі сидить, кан-цер був до таких роботий: таке вдасть, як схоче, що вже раз. А над цим дорінником сидів був щось місяців чотири — але ж бо й виробив! Хоч би королівна сама несла паску до церкви у сім дорінничку, то би си не повстидала! То вже ті був вицвєкований, та пацьорочками побиваний мудро, та й ще раз мудро. Давали барана Анниці за цес паскєвник, але де!
Тепер почала його опоряджувати. На сам спід дору поклала хліба, худоб’єної паски, сира букату, ковбасу, ракву з маслом, солонину, яйця, а між ними сире одно — бо то проти згаги добре. Флєшу з тов водов, що яйця си варили, — від очей помагає; збоку натикала хріну з косицями, часнику і всього-всього, що треба.
А опорядивши паскєвник, поклала його в одно вухо бе-саг, а в друге — першу паску, перепічки, свічки, кусні, солонини, буджениці. Штефан важив тото на руці, довго похитуючи, з серйозним лицем; Анниця запитливо дивилася.
— Шош... от ік цесе переважує.
— Йке?
— А з дорінником. Тра шош докласти. І Анниця докладала, а Штефан знов важив на руці. Нарешті бесаги виважені, завішені на кілку, хату опоряджено, все готове. Лягають спати. Там того спання буде — от, аби очима кліпнути. Як у верхах сидять ґазди, то май опівночі встають, бо докив си вмити, докив си прибрати, докив ґаздиня дівкам волосє опо-рєдит, то вже, диви си, чєс і до церкви.
А церква — уже прибрана, прикрашена: дяк з дячихою та з дяченятами і паламар з тою ж гієрархією вже доклали рук, що й самі любуються тепер на свою роботу.
Днина обіцяла бути файною. Добрим світлом розсипалося сонце по ясній зелені трав, грало на ніжних нових пуп’янках смерек; де-не-де вже й дерева були в листочках, а поважна задумлива зелень старих смерек давала тло. Тихо стояли гори, мов говорячи: «Бачили ми, бачили... бачили не раз... Ще й не те ми бачили... ого...»
Вже починала з’їздитися гуцулія. По всіх плаях і плаївках зачервонілися сардаки, фустки, мов по величезнім зеленім мурашковінню порозповзалися черлені комашки. І обличчя у всіх радісні, веселі, кричать усі дзвінко та голосно, цілуються моцно, зі смаком. Аж нема де коням ставати коло церкви — тілько їх напрєтало си.