...Ішов леґіник, в сопівочку вифівкуючи, постільчиками камінчики потручуючи, а з-за смерічки, темної схованочки, звисла бартка-стальованка, та не влучила ба й голівоньку, лиш правеє плече...
...Скочив леґіник усюда, от де ти сидиш, лівов ручков си відбиват, правов ніжков по мохові ховзаючи си. А воріг кєв уводно16 геть посік-порубав — і впало тіло леґінське-моло-децьке, увпоперек потоку упало, воду загатило тогди й на мене вода пішла, кров злизала, принесла смерековеє дзерно та й ви’тогди ся смерічка на мені ростет. Дурненька, як ест... я їй уже казав...
...Е-е-е-е-ей гади, гади, гади коло серця в’ються, шо буйнії леґіники поміж собов б’ються. Потоками й на увбочі, за ті дівочі чорні очі...
В руки коліна защемивши, тихо колишучися з хвилею разом, слухала Маруся дивних оповідань сірого каменя, бачила плями крові на м’якім мосі, крапелиночку сліз діамантову, слід ноги закоханої дівчини. І завидувала каменеві, що випив він усю поезію гір, що бачив життя і записав його на своїх незрушних скрижалях, розкриваючи лиш тому, хто вміє читати.
І стільки радості, стільки щастя приносила Маруся із собою з тих прогулок, що наповняла веселістю весь дім. Як листочок квітяний злітала, трошки голодна, трошки притомлена, і радувала всіх. Кіточкою терлася коло старої їмості, просячи їсти, а бабця робила суворе лице й буркотіла:
— Бігає світами не знати де, не знати по що, а ми їй тут маємо семеро обідів наставляти. Он там, у печі, пригрівається, що слуги не доїли, — бери собі та й їж, коли хоч, а не я ще тобі буду подавати.
Маруся накидалася на страву і, переплітаючи пізній свій обід оповіданнями про чорного метелика та про великий камінь, сміялася дзвінко, мов срібні дзвіночки на кінцькім рє-ді би сколихнув. А стара їмость лиш похитувала головою.
— Ох-ох-ох, біда, біда! Правду гуцули кажуть: узєв собі наш піп не жінку, а дитинку.
— Поки єнчої не маєте, бабцю, най я вам за дитину буду... добре?
— Ну, а коли ж я — матиму єнчу?
— Фе, бабцю! Встидали би-сте ся таке серед білої днини говорити.
А ввечері сідала стара їмость коло постелі і розпочинала свої допитування:
— Може, тобі квасного чого хочеться? Може, стіну лупати та й тото їсти? А може, хочеться гарно вбиратися, гуляти?
— Ой, того мені завше хочеться, бабцю!
— Ну, то одна річ, а то друга річ. Бо як хочеться строїтися та танілховати, — то певний знак, що дівчинка буде. Лиш я, доню, знаєш, не хотіла би дівчинки на перше. А втім, буду любити, буду берегти вас обох, як зіницю в оці... Буду вночі уставати, гріти тепле молочко...
На рісницях старушки тремтіли сльози. Вона замовкала і лиш жувала беззвучно старими губами. А Маруся, дрімала вже, угрівшися під легеньким ліжничком, усміхаючися крізь сон. Схилялося над нею віття смерекове, поточчина журко-тіла...
— Гм... Але ж то дивно, направду таки дивно. І ти так-таки нічого й не хочеш?
— Ой, хочу, бабцю.
— Чого ж, моя доню? Чого, люба?
— Спати, бабцю... — і тут же засипляла з дитячим усміхом на лиці.
Стара їмость гасила пальцями свічку і тихо, навшпиньках виходила пріч.
Наступала гірська чарівнича ніч. Таємне небо зорєшливе, вічний шум вічного Черемоша, тоска темно-зелених смерек... А потім чорна-чорна хмара наповзає з Чорногори, оплутує верхи, сон нагонить... Твердий, здоровий, як дерево полонинське.
VII
І от раз пішла Маруся незнайомим потоком — тут іще ніколи не була.
Ішла собі та йшла, з каменя на камінь перескакувала, співаючи щось, — вабили все далі й далі чарівні картини. Потік біг химерно вижолобленим коритом, раз падав зі ступеня на ступінь, раз протискався між чорними голими ребрами. От стала рівна, мов гибльована1 стіна на дорозі, і потічок, що біг досі вузенькою гадючкою, розливається тепер в широке плесо, з небом у воді блакитним, зі спокійними площами, з дрібоцьким шутром на дні. А потік спочиває, любуючися, але на те лиш, щоб за кілька кроків знов забитися, запінитися, спішачи, перекидаючися між камінням, стискаючися між двома плитами, щезаючи під одною з них і знов винирюю-чи коло смерекової вивороті облизати їй обідраний бік, жовтогарячий від ударів сонця.
Любо!
Любо скакати з каменя на камінь, мити ноги в прозорій воді і темної гущавини весело боятися!
Любо звуки пити і пісні гірського потоку, безміром життя упиватися, топити око в ніжних розмріяних світлах!..
Любо жити і чути себе дочкою Великої Матері Природи, відчувати себе в гнучкім стані, в бистрім погляді очей, в волосиночці отій, що рухне нею легіт, — і залоскочеться чоло.
Любо!
Любо рівною чути! Рівною всьому: і дереву, і потокові, і небесам, і мушці над водою, і пстружкові під каменем.