Рано, ще Маруся була в ліжку, прибігла Оришка. Упала на коліна, зарила лице в ковдру коло ніг Марусиних і, нічого не говорячи, почала плакати.
— Що з тобою? Чого плачеш? Розбила що-небудь?
Оришка не відповідала і ще гірше заходилася плачем.
— Та ти хоч скажи, в чім річ. Перестань плакати.
— А йк він мене призвів, так би на тім свікі було би му легко, йк мені тепер! Та й шош я дєдеві іскажу? Бідна ж моя головочко нешіслива... Шо виволочит мнов дорогу та ше й гірше ме карати.
— Та за віщо, за віщо?
— Бо я, ади... заверемініла... — і знов починала ревти.
Маруся сплескувала руками.
— Ти?! Та що ти говориш! Таже тобі, мабуть, ще й тринадцяти нема!
— А я знаю кіко?.. Він на тото не дивив си, лиш... Ой бідочко ж моя кервава!..
Маруся стояла безрадна, не знаючи, що почати.-Питала — хто. Показалося — син сусіди, також молодий хлопець, літ п’ятнадцяти.
— Він казав: «Ти лиш ми іскажи — ци ти хочеш зайти, ци ти не хочеш зайти, бо я, — кае17, — можу й так, і так». А я му кажу, що не хочу, бо дєдю маю злобного — ме на мені шкіру до сім раз ізтєгати. А він тогди кае: «Візьми ти, — кае, — іми мотиля, йкого-будь, та вирви му голов, а витак з лили-ка крила, та очі з миші та з кертини, а витак уломи вухо з голки та з обірничка денце візьми, а витак троха згури та ладану крішку та й усе тото змішєй, та найди тогидний воріх, шо то зиму перележів, та не зійшов, бо му чірвак середину виїв, та й тото усе поклади у вотой у воріх. А їк меш класти, примовєй: «Так наді мнов аби Пилипко пролітав, їк цес мотиль усі дороги пролітав. Та й аби я так не могла від Пилипка за-кєжіти, їк перехінна дорога та й не може си з морем споїти. Та й аби так Пилипко не мав мені путері18 дитину зробити, їк цес воріх не має сили навесні сходити, а я би тогди ви’не-го дитину мала, йк цес мотиль ме літати, цес лилик ме цего мотиля ловити, а миш цими очима видіти, а кертина з тов мишов си бити, а згура у цій шкаралущі горіти, а дівка цев голков шити та й цим обірником ремінє прикрашєти. Та й Пилипко аби наді мнов тогди силу взєв та й мені дитину із-робив, єк си зо мнов ізвінчєє, а доки си не звінчєє, то аби ми так нічо не зробив, їк я цес гудз зав’єзала, а він самий си не розпустив, так аби мені дитину не зробив».
Оришка оповідала з запалом, горда з такої ученості свого Пилипка, і забувши навіть, що це про саму її йде річ. Але потім нараз згадувала і, заревівши, знов утикала лице в ковдру.
— І ти все тото робила?
— Ає! Та сми робила усе, їк він казав, та, ади, ношу цес горіх, запав би си, й дотепер, на голім кілі, — і Оришка підіймала сорочку, показуючи на тонкій бронзовій фігурці шнурочок коло бедер.
— Фе... що ти робиш, Оришко?.. Встид.
— Аби-сте виділи...
Але чим допомогти справі, Маруся так-таки й не знала. Сказала о. Василеві; гадала, що він, як пастир духовний, прийме цю вість близько до серця, але, на превелике своє здивовання, почула рівнодушну відповідь:
— Ну, та й що? Ну, та й що?.. Що ж я тому винен? Що ж я тут можу порадити? Я нічого тут не пораджу. Гадаєш, що вона одна? Та таких дванадцять-п’ятнадцять на рік отут, у одній моїй парафії. Бо ті гуцули — то як дики. То такий зіпсований нарід, що поняття переходить. Що я наговорюся їм, що си я набештаю, — і то все мов об стіну горохом, а то все ні до чого. Та вже не хочеться мені й губи отворити: дідько вас бери, чи я маю за вас у смолі кипіти? Дав би бог свою википіти.
Маруся хвилювалася, обурювалася, але о. Василя розворушити було неможливо.
А вночі Маруся лежала, розпалена думами, і... завидувала Оришці.
«Вона взяла свою частину. Надіялася на якийсь там горіх — і свобідно любила. Чому ж мені не дано навіть украсти свого щастя? І де воно?.. Чи не той леґіник чорноокий носить його на вістрю своєї бартки? Чи не в камені тім великім заковане, за дванадцятьма дверима? Де ж? Де моє хоч маленьке, хоч коротесеньке щастя?»
IX
Раз якось, коли думала Маруся про того леґіня, прийшло їй у голову, що, певно, він мусить бути з яворівської парафії. Яворів межував верхами з Криворівнею, той потік біг, власне, з яворівського боку — це все наводило на думки.
Рішила їхати до Яворова: там в неділю мав бути храм. Властиво, між яворівським і криворівським парохами майже не було жадних відносин: ні о. Василь не їздив на храми до Яворова, ні, знов, яворівський ксьондз не приїздив сюди. І тому о. Василь, почувши, що Маруся хоче їхати до Яворова, здивувався і навіть розсердився.
— Таже ти не знаєш там нікого! Я сам з тамошнім паро-хом знакомий от так, лише з реколекцій та соборчиків.
— Ну, то що? Я можу й зовсім не йти до священика: побуду лиш у церкві та й назад.