А так, так... Страшну силу приніс зі собою Юрішко — і люди відчули то одразу, ще без її проявлення: зустрічали Юру, мов найліпшого приятеля, дітям веліли руки цілувати, знаходилися такі, що й самі навіть цілували. А на другий же день посипалися з найрізнороднішими скаргами.
Ніхто, не виключаючи й самого Юрішка, не знав границь власті отамана пушкарів. Ішов до Юри ґазда завідомити, що телиця пропала; до Юри йшла ґаздиня скаржитися на сусідку, що зі злою думкою якоюсь висипає попіл під оборіг; приходила молодиця з просьбою втихомирити занадто палкий темперамент чоловіка — Юра всіх приймав, всі скарги брав до переведення: шукав телицю, грозив різками молодиці за попіл, кликав до себе буйного мужа і читав йому моральні приписи. Взагалі все якось так поплуталося, що ніхто не міг розібрати, що куда й до чого.
І завидною, дуже завидною партією став тепер Юріштан — так чомусь прозвали люди отамана пушкарів. Не одна дівка отерлася плечем, не одна мати принесла покладок пригісного і просила відвідувати, але Юріштан завше був суворий, мов-
чазливий і, здавалося, не мав матримоніальних планів, не розумівся на дівочих принадах. А потім нараз, на превеличезне диво усього села, — подруге післав старостів до Місівчука.
Стискали плечима люди, дивувалися.
— Шо му в голов уступило? Шо го причмелило?
— А я вам іскажу, куме, єк то у пісні йдет:
Допоможи мені, боже,
Тую дівку взєти:
Хоч худоби не діжду си, —
Най з хорошов оженю си.
— Та вже бих не казав, коби була файна.
— Е, не кажіть, ґаздо. Дівка чиста, красива.
— Ні, куме. У мене тота дівка файна, шо оборіг плечем пе-ревернет, то у мене дівка файна си називає. А цеса? От їк каченя: пристолочи мезильним пальцем, а воно лиш гигнет.
— На добрім келтунку май відживит си.
— Ой ні! Не поможе вже їй жаден келтунок.
Баби, а найбільше ті, у котрих дівки коси заплітають, вважали то все за роботу нечистої сили. Та хіба ж і не дивно? Міг узяти Юріштан кого хотів за жінку, дитину найбільшого ґазди, з полонинами, з худобою, з грошима — а він, дивіться, люди добрі, злакомився на чисту посудину.
— Не без дідчої тут охоти.
— А шо ви гадаєте, кумочко?... Таже, варе, тоті Місівчу-ки... вони такі!.. Я ше памнєтаю, єк стара Місівчучка, ніби оцего Мафтея мама, градові хмари відвертала, — аби я так здорова, шо не брешу.
І тільки дівчата-подруги жалували.
— «Кого любила — того хибила...»
— Ой не мед та ше й не солодкий буде їй у тих у гараздах, запали би си.
Шкода травки та й муравки Тому облогові, —
Шкода тої молодиці Тому ворогові.
Шкода її, молодої,
Шкода її зросту:
Прийдет ци їй ба й втопити З високого мосту.
А старости тим часом пішли. Як перший раз ходили, то мало хто о тім і знав, а тепер — все село говорило, розгадувало. Але двох думок не могло бути: усі знали, що як таке щісь-кє22 голій дівці си трафєє, то вхопит ци за молодого обіруч.
І не помилилися. На цей раз старости заміняли хліб, вернули, перев’язані рушниками, — Катерина Місінчукова віддавала си!
Юріштан о віно не дбав, ще й тестеві дав, аби було з чим доньку вирядити. А весілє так уже й зовсім ціле перебрав на себе. Та вже ж і накупив усєчіни, уже ж і приготовився, так де він того тільки й брав усього! Я сказав би, що хоч і панові якому найпершому, то не було би встид таке весілє, ає!
Але хоч і багато було горівки, і медів, і їди, й музики, — та невеселе було весілєчко. Молода весь час сиділа мов з хреста знята, ні до кого й словом не обізвалася. Казав дехто, що вона удає, але занадто вже ясно було, що так удавати трудно.
Убрана була — як цариця. Вже такого повимудровував Юрішко, вже такого понавозив із Кутів ба й з самої Коломиї, що у Стебнях і не виділи такого. Очей си ловило! Сяла вся, як сонце, а в очах світилася незцілима мука.
Гадали було дівки зрушити її, до сліз довести, щоб заплакала. Бо тогди май легше на серці буває — ади, єк відкєгне. І співали тужливо, жалібно виводили — самі плакали:
Ой чіму ти, зозулечко,
У лісі не куїш?
Ци ти, може, зозулечко,
Кєжку зимку чуїш?
Ой чіму ж ти, Катеринко,
Так гірко сумуїш, —
Певно, собі, Катеринко,
Злу долю віщуїш?..
Єк яблінка у садочку тота зелененька.
А яблінка не яблінка — зелена трепітка, —
Так дівочка ізмарніла, що лиш ї крихітка.
А мачуха не втерпіла, щоб і тут не вшкробнути, і шепотіла на вухо сусідці:
— Та то вна зі страхий попісніла, шо не справедливов дівков.
І Юр не був веселий, але надрабляв грізною міною. Чомусь був певен, що все минеться-перейдеться; вірив, що покорить собі й цю дівчину, як покорив свою долю; і ця кра-савиця поклониться йому своєю любов’ю, як кланяються от усі оці люди. І бажалося йому тепер лише одного: щоб усе це гарканє, та пияцтво, та дупотінє скінчилися вже нарешті, та взяв би він сю дорогу свою теркілу д’хаті, міцно двері притулив від заздрого людського ока і почав би нове житє. Оточив би молоду жінку достатком, гараздами і добивав би ся любові. Не купленої, дійсної.
22
виводили таким тонким виводом, що навіть у молодиць, котрі давно повіддавані, а й то сльози з очей скакали, єк біб, а Катерина мов не чує, мов не тут вона і не до неї співається. Голівка спущена додолу, у лиці ні кровиночки, замість уст, лиш чорна смужечка якась. Пишні убори, мов на мерця вбрані.
А дівки — розливом розливаються, всю землю цвітами жури устилають, душу вибирають:
Лежєли берви бервінкові,
Крутоє дерев’єчко витоє...
Коби ж наша молоденька така веселенька,