А втамана самого не було вдома: поїхав десь некрутів віддавати. Лиш сама жінка си лишила та син Юр. Він орав цілий день уверху, то й прийшов уже д’хаті понад вечір. Пустив волий25 у загороди, полагодив там ще щось на дворі коло хати, а витак пішов у хату та і запросив у матері напити си шош.
А матір кае: «Бери хіба росільниці, бо бирше нема нічо».
Подала му мати миску росільниці, та лиш Юр піднєв миску до губий, а тут опришки у хату та й того слугу несуть на плечох.
Ґаздиня скричєла не своїми голосами, забила си у вугов26, а Юр крунув си поміж опришки, хтів си замішєти межи них та в двері; лиш опришки йк зачєли бити го сокирами, то ледве живого закєгли витак під лаву.
А слугу положили на лаві та узєли си му калюхи зашивати: затрутили, перебачєйте, кишки му всередину, знайшли голку, нитку та й зашили.
Витак зачєли у ґаздині питати си, де гроші. Баба «гово-рит: «Я нічо не знаю, мужа нема вдома, я нічо не знаю». Лиш опришки того не слухали багато: узєли, розіклали ватру у печі, бабу розібрали, розкєгнули на земні та й сипали грані на черево. Кричить баба, а де гроші, не каже. Та вже кі-ко ю не мучили опришки, — так і не сказала: не знаю та й не знаю нічо.
Плюнули опришки, кинули бабу, пішли самі шукати. Та вже не можу вам ісказати, кіко знайшли, — а шо вже лудіня, ліжників, сукна, фантя ружного-преружного позабирали, то, нене моя рінна!.. А двері й вікна, єк відходили, позабивали ковбками.
Нарано повставали сусіди — шо то тихо так коло хати? Ані худоба не пускана, а нікого й не видко. Туда — аж там двері позабивані, вікна позабивані... Ой-га! Гості були сночі.
Відбили двері, вікна, увіходют — а там... Господочку тихий та любий, не дай того видіти жадному крискєнинові!.. А баба лізе на коліньох з хати надвір. Та полізла до хліва та й там лєгла голим черевом у самий тот, перебачєйте, муст. Ає, ає! Тут нема сміху. Мусила вна у того легати, бо би інакше не ви-держєла. О-о!.. Вже таки би ретенно не видержєла.
Приїхав і втаман, ідет ід хаті — го-го! Є шо видіти у хаті. Слуга на печі лежит, Юр у ліжниках загорнутий на постелі, вба йк колідє, поздуло їх так. Юр стогне: «А бог би вас побив із вашими достатками, та й з вашими маєтками, та во-таманцтвом, йк я через него свого здоровля си збавив».
Іде втаман до хліва, а там баба плаває у тім у мусті, гей качка! «Шо дієш, стара?» — питаї ци. «Не бій си, діду, — стогне. — Ше-м тє не цалком осиротила». Тобто має значити, що не признала си за гроші. А втаман на тото: «Но-но... То байка. Коби ти лиш, сарака, подужєла. Решта — байка».
...Цілу ніч не могла заснути Маруся, вислухавши то-то оповіданнячко. Дмитрик!.. її лицар, її коханий, той, ради кого вона зломила своє життя, — сипле бабі вуглє на голе черево, допитуючися про гроші!
Жах обхоплював її у тьмі ночі, і не знала, як тепер стріне опришка, як буде дивитися на нього, як прийматиме ласку.
З ґаздинею зав’язалися у Марусі щирі, приятельські відносини. Се була добра женщина.
— Шош ти, любочко, делінь будеш робити? — питала вона іноді Марусю, звертаючися до неї по-материнському, на «ти».
Маруся лиш здвигала плечима.
— Я сама не знаю. І не думаю, і не хочу думати о тім, — і покивала голівкою. — Дивно, дивно зложилася моя доля... Ну... та тепер уже пропало: повороту для мене нема.
— То чіму? А йк би-с си вернула та перепросила ґазду? Най би вже попобив си троха, бо без того не буває у хаті, але витак узєв би назад. Бо ти лиш рахуй та кємуй — єк попові без жінки? Вже крискєнин без жінки нічо не вартуєт, а шош піп? Та ти йму оннаково, шо половицю кіла укєла. Ей, вертай, бігме, вертай.
Маруся лиш хитала заперечливо головою. Коли уявляла собі ті погляди, котрими її стрінуть, суди-пересуди та переговори попадь та попівен повітових, усі оті маленькі шпигли-ві питаннячка, невинно-ядовиті уваги, усмішечки, словечка; коли пригадувала все те, ясно їй було, що вона би того не витримала, що поворот немислимий. І говорила рішуче:
— Що буде далі — побачу, але назад не піду нізащо, нізащо в світі.
— Але ж погадай, шо говориш! Таже цес Марусєк, ланц би му шию в’їв, лиш ізвів тебе та й кине. Лиш му си навкє-миш, — і кине. Кіко він вашої сестри, отаких-о мав — хо-хо! Та у него ув кождім ув селі по любасці сидит, а то й по дві! Шо ж меш робити, сарака, йк він те вижене гет, а на твоє місце другу приведет?
Мов металом поплавленим, капала кожним своїм словом! Ой... Все складнішим, все безвихіднішим вставало перед Марусею її завтра, все безумнішим показувався крок.
— Не кажіть так, ґаздинько, бо... бо того не може бути...
Але гуцулка не помічала ефекту своїх слів і говорила далі. Словами, як клевцями, била.