— Ой-га — не може бути! Лиш так-таки буде та й вже, згадаєш тогди моє слово. Ци ти му жінка вінчєна, шо він тє тримати стане? Ає!.. Шо лиш троха не так — ану-ко, забирай си. Та ше задеруть спідничку та всип’ють бобу доброго на дорогу та з тим і підеш. Тогди меш говорити, шо «не може бути»... Ге — коби-то не було! А то вже бувало. Та й не раз бувало! Та й ше буде не раз.
Маруся холоділа... «Замовчи!» — хотілося крикнути з усієї сили, але не кричала. А молодиця різала та й різала, по-своєму, по-простецькому, забираючися в саму душу зі своїм шорстким бажанням добра.
— Та от, не будемо далеко загадувати — йк заверемінієш, а може, таки вже й заверемініла, — хто то знає? Ну, та й шо? Ци ти му потрібна тогди будеш, із калюхом? Овва! Та він собі ув кождім селі цілу ізнайдет. Здорову, свіжу. Та ше тобі на злість приведет ід хаті, ци де ви там спите, та ше меш диви-ти си, єк він із нев, і тов другов, спати ме лігати. Ає! Ти ше, сарако, не знаєш наших людей, опришків тотих самих. Йому коби лиш солодко було, а шо там далі, — то він не знає.
Або, най так кажім, дитина у тебе си знайдет... Шош ти меш робити із нев там, у полонинах? Та от ми, шо вже у нашім у стані, у крискєнцькім, та й то кєжко си трафєє, шо вже ми привичні,- — ади, по п’єтнаціть, по дваціть котим27. Ашо ж, варе, ти меш робити? Диви си, йка ніжна, булочками вигодувала си: на першу ж дитину розсипес си. А при полозі хто ті поміч дасть? Ци не Марусєк бартков? Го-го!.. То ми баба, ха-ха!..
І сміялася таки цілком щиро, навіть весело, не помічаючи, що Маруся от-от упаде непритомною.
— Ає, ає! Так воно, так. А йк уже минет ци усе та й добре минет ци, прийдет дитинка. Любити лиш го та гріти — а тут опришок прийдет, та за ногу, та об камінь головов.
— Що ви кажете!! — в нестямі скрикувала Маруся.
— А те, шо знаю. Казали такі, що самі виділи.
«Я тє, — іскажет, — на любаску собі брав, а не щоб вогкість ти ми тут розводила та з отсим бахурєм набувала си. Ми дюде гірські, ми не маємо чєсу колисаночки співати. Єк ти моя любаска, то ти маєш свою роботу робити, а ні — пе-репрашєємо на усі штири вітри, п’єтий шум. Такого добра я си усюди ізнайду».
Лиш тут помітила, що Маруся побіліла, попісніла у личко і хитається, хитається... Підхопила її, крикнула на чоловіка, щоб дав води...
Впрочім, Маруся скоро прийшла до себе. Попросилася лягти, їй було зимно.
Лягла. Ґаздиня любовно прикрила її ліжником, старанно обтикаючи доокола. Потім стала, підперши щоку рукою, і хитала головою.
— Чого ви, ґаздинько, головою хитаєте?
— Та шо... Видив, ти, Міцько... зайшла вже...
XXVI
Сумні дні і довгі безсонні ночі... І мислі важкі, і гострий сердечний біль.
— Боже мій!! Що ж се я наробила! — нараз скрикувала усією своєю істотою і, мов безумна, підхоплювалася з постелі.
— Та що ж се запаморочило мене, що оплело? Як же сталося, як могло статися? — і стискала голову руками і, хитаю-чися зі сторони в сторону, беззвучно вила серед глупої півночі.
Мов у пропасть чорну упала. Високі, в темне небо упершися, стали стіни доокола, впереді невмолима, непорушна скала, і ні розбити її, ні обійти — і немає виходу. Кінець уже. Життя пропало.
Будь у сю хвилину ніж під рукою — ударила би ним себе в груди.
Розпитувала ґаздиню, що роблять опришки взимі.
— А шо роб’ют? Оден у катуші сидит, шибениці чкає, другий гонит світами, біда го знає куда, стає на службу у йкого ґазди та й служит, а ше йкий залєгат у зимовнику дес. Наб’є собі туда буджениций, бринзі за літа та й сидит, маліцьку ватрочку кладет, аби не пізначно було дуже.
— Що ж то за зимовник?
— Зимовник? То палац такий, на пльонтрах, золотий. Та й слуг дванаціт обід варут, а стелев місєць-зорі ходє.
— Ні, ґаздинько, скажіть — я ж не знаю.
— Нема шо там знати. Дєра йкась у селі або єма у землі. Привалит тото плитєм, форостом замечет та й залєгат утуда, йк медвідь.
— І цілу зиму лежить?
v — Ає. Він не може виходити, бо би го слід ізраджував. А вже коби то лиш вислідили — ого! Остатньо би му тогди дзвонили. їй-га!.. Проклєтий тото хліб — на свікі проклєтий! Шо йкби мій Іван та пішов у тот талан у гіренький, то би сомного28 сокиров порубала. Най гниєт, йк має таке житє провадити!
Ґаздиня плювала, і очі її загоралися. Була ж селянка, віковічна тружениця.
А Маруся малювала собі в уяві той зимовник. Вузонька темна яма, діра для вповзання, ковбчик для сидіння, купа шкір для лежання. Дим, що не має виходу, і всі запахи, що не можуть утекти від самих себе, і опришок під боком... місяць... два... три...
І нікуда не вийти, не дихнути свіжим повітрям. Відростають пазури, шерсть разом із брудом укриває тіло грубою корою, очі відвикають від денного світла і болять в їдучім диму... Захорієш — кричи, вийся від болю, а тебе будуть смарувати ведмежим лоєм і його ж, розтопивши, змішають зі смердючою горівкою та заливатимуть горлянку... То дуже добре! То від усєкої, ади, хороби помогат!