Зажди, мужу, хоч хвилину —
Най поцілую свою дитину.
І поцілувала... В одну щічку поцілувала, а в другу вкусила.
Маєш, сину, на пам’ятку,
Коли забив отець матку.
Скричала дитина, пасокою заллялася... і змішалася кров матері з другою, рідною кров’ю...
...Плакала Гафійка, плакала Маруся. Мов сама пережила ту страшну драму в тісній щілині між гір, у хатці — ластів’ячім гнізді, безладно заваленій здобичами нічними, денним розбоєм.
А коли йшла потім спати Маруся, — довго прислухалася: чи не скрипить де підозріло віконниця, чи не йдуть опришки, чорні хлопці.
III
Що й говорили старі їмості про весну, але й то мало. Всім єством своїм відчула Маруся прихід свята землі.
Мов чар який уступив у природу, по людях, оп’яняючи, розлився. Мов тисяча заплющених очей розкривалася. Чулася якась напружена робота в організмі всесвіту, якась боротьба і якесь нове торжество нової правди.
— Йой, сказати — шо то весна! — говорив старий Дмитро, вартівник. Маруся часто любила збігати до нього і слухати довгих його оповідань. Зустрічав уже якусь не то вісімдесяту, не то дев’ятьдесяту весну, а все ще не міг рівнодушно відноситися до її приходу, сам відживав рівно з природою, чув «єснішу кров» у собі.
— Йой, шо то весна! Імив би ю та й тримав в обидвоїх руках по вік вічний. І шо то за чес, шо то за любість — годі вповісти! Думайте лиш собі, їмостечку, шо таку сми путерю в кістках чую, що зара’ бих... Не знаю, шо робив.
Маруся поглядала на крепкого, жилавого діда, на його міцні чорні від праці руки і гадала собі: який же він був в молодості?
— Виходьте д’мені, їмостечку, на сету ніч7 благовіщене: мемо ворожити вбоє8, — казав Митро і підморгував, підки-вував головою, мовби любаску кликав до себе на ніч. — Зрештою, хто знає... хто знає... Усєко на світі...
На ніч благовіщенську Маруся до діда не пішла, але однаково знала погоду на цілий рік наперед. Річ у тім, що Митро славився умінням відгадувати погоду після приміт благовіщенської ночі, і до нього регулярно щороку зіходилася гуцулія довідуватися: чи сіно дешево пускати, чи худобу, чи плови віщували сєті зорі, а чи верем’є на літню пору, чи сіяти ко-лопні9, а чи лен і т. д. і т. д.
І старий Митро, пихкаючи люлечкою, повагом, зі свідомістю висоти функції говорив:
— А ци у кєму вам10, люде добрі, та ци у памнєть — єк сми тогид11 вам говорив: запасайте, люде, трави худобов, спі-знюйте косінє — най дзелень божа не ростет борзо, аби не вдарили студени, плюти та й гляба тогди косити?
— Ає! Ає!.. Говорили-сте, Дмитрику, діждали би-сте.
— А ци то си не справдило?
— От ік у воко, бігме.
— Я шош коло хати спас, а у верху, гадаю собі, най буде, бо то, ади, високо зимарки нема. Та шо думаете, ґазди? А не взєв-сми відтив ні віхтя сіна!
— о?
— Кобих так здоров! Шо брав звідтив двоє сін, а то — ні віхтя.
Митро слухав те ніби рівнодушно, але зморшки весело фали у нього на лиці. Помовчавши кілько слід, зачинав:
— Ну то тепер іскажу вам, ґазди мої славні, шо й весна буде файна, і сапанє, і по сапаню, і єк колопні брати Не сійте, люде, лену, бо лен дощ полюбляє, а зорі так приповідають, що ладне буде верем’є увес чєс і на трави добре. На Юрія й віл си напасет, не то вівця ци там баран.
— Ой га! А я сіно перетримав. Так було в думці, що навесні багачам дорого му продавати.
Гуцули сміялися. Це говорив Ілько, калай, що зроду не мав нічого — ні сіна, ні маржини. А от ішов. Ішов слухати при-повістей Митрових, хоч йому було цілковито однаково — «ци верем’є буде, ци сльота».
Весна, весна! Приходить!..
Маруся літала по проталих стежечках, весело поплюскую-чи гарними своїми чобітками. Зупиниться на хвильку, набере повні груди гірського чарівного повітря — і мов крила від того виростають! Летіла б до сонця, до вершків гір, до хмар.. 1 серце завмирало на саму лиш думку, що скоро настануть цілком теплі дні, зійде сніг з усіх зашкалубин і можна буде видряпатися на найвищу кичеру, стати там і заспівати.
— Як же ж то гарно, як же ж то мило! — і цілувала дітей, дівчат, весь світ готова би цілувати.
Іде весна! Мати Велика!
От уже скоро-скоро приїде на білім коні свят-лицар Юрій, і люди вітатимуть його. То ще давно-давно, в сивій давнині, урочисто почали обходити цей празник оновлення тіла, праз-ник потомства, празник будучого. Довгою зимою під шкірами сховане тіло відбувало обов’язки, було рабом; тепер — увільняється і буде святкувати. На зиму припадають всі ті моління, клячання, пристосовання душі; весна — празник тіла. Воно велить, воно веде, воно творить.