І злий був, як чорт. А тут іще ота пайка, що відбочилася, життя не дає. Догризають, чим лиш можуть.
— Йк вернете цілі, будемо знов разом. А тепер — ваша онна, а наша друга.
— Єкої хто наносив, таку ме й пити. Косів рабувати! Га-дают, шо то чере’ воринє пиштрикнути33.
І сідали за окрему кулешу, розбивали окрему бербеницю бриндзі. Як пили, — до чужої ватри примовляли; як данцювали, — співаночок добирали таких, що то май попід шкіров ідуть.
А вже про Юрчика, то нема що й говорити. їв, ну, просто їв. Кулеші не вкусить, носа не висякає, аби не вколоти чим-будь.
А я хлопець молоденький —
Лише до розбою,
А єк вийду на царинку, —
Гусети си бою, —
несеться від вогнища невковирний його голос, а за ним регіт товаришів.
Одразу втратив Марусяк і всю вдасть, і вплив. Ніхто його не боявся, ніхто не рахувався з його думкою. І за його вогнищем не було ні сміху, ні коломийок; тихо, лютуючи в грудях, сиділи хлопці, мов предначертанники. Стіна виросла межи двох вогнів.
— Чкайте, чкайте! Мете сороківця просити, — витягав обценьгами з себе жарт котрий з леґінів, а у відповідь доносилася з червоного в диму кола друга співаночка:
Пішов заєц попід гаєц,
Марусєк на Косів, —
Моли бога, леґінику,
Аби-с три дні прожив.
Навіть ніч не єднала. То було зігнуться двоє під однов сар-дачинов — браттями рідними встають на другий день. А тепер — тулився кожний, де міг, водинці або шукав собі других побратимчиків. А одної прекрасної днини встала Марусякова партія рано, а Юрчикових немає ні душі. От так-таки щезли, та й вже.
Тепер лиш зрозумів Марусяк з товаришами, чому-то так тихо було вчора коло Юрчикової ватри, чому не співалися з’їдливі пісеньки, не чутно було кпин.
І самотньо якось стало легіням в суворій безграничній неприязні полонин. Скучно... Мов поховали когось.
От іще так недавно там, між камінням, горіли вогні, чулись голоси людей; хоч і колючі, дразливі, а все живі, чимось рідні. А тепер — ще тліє навіть грань вчорайшої ватри, а людей нема...
І цілком то все не піддавало охоти і не ворожило нічого доброго. Але відступати було пізно і стидно. Треба викручуватися, треба шукати леґінів.
«Знайти-то можна, — вертілося в голові кожного, — але що з того?»
Маруся з нетерпеливістю чекала останнього рішення опришків — се ж було і рішення її долі. Коли б похід на Косів був відрочений і опришки рішили би, скажім, іти на Угорщину, положення Марусі погіршилося б в багато разів, бо довелося б попасти в чужий цілком край. Коли ж похід на Косів складеться, то Маруся могла мати надію утекти, як в тім випадку, що її візьмуть звідси, так і в тім, коли її лишать тут саму.
Ставало трохи страшно, коли зачинала ближче гадати про втечу. Куди йти, скільки часу, — не мала поняття. 1 завше всі такі думи кінчала одною фразою: «Там уже побачимо».
Іноді здавалося, от так-таки цілком ясно, що вертає до Криворівні. Уявляла собі, як її стрічають, як будуть дивитися. І раз здавалося їй, що стрінуть її сміхом, тюканням, будуть гнати й кидати камінням услід, а другий раз ввижалися сльози радості, слова всепрощення й ласкавий тихий привіт.
Але Маруся уперто гнала від себе й ті, й другі мислі: ганьби не могла би витримати, а прощення не заслужила.
— Піду куди інде, куда-будь, лиш не до Криворівні. Не вернуся туда нізащо на світі.
Леліяла думки про втечу Маруся, і здавалося їй, що лиш вона одна про них знає. Але Дмитро читав в очах.
Якось раз варила вона леґіням вечерю — навчилася й сього... Ходила боса, бо старі постоли стопталися, і нових не було, шукала сухих дров, але мало знаходила: трафилося підряд кілька дощистих днів, стояли мрєчі, все звогчилося.
І якось раптом прилив гірких почувань заволодів Марусею. Жаль їй зробилося самої себе, своєї молодості, доброго серця. Дивилася на свої порепані, зранені ноги...
— Господоньку Христе!.. Що ж то за доля мені судилася? З опришками верхами та скалами блудькати, не чуючи дзвону церковного, не знаючи доброго слова добрих людей. З розбійниками, з рабівниками... От ноги порепалися, болять... Руки чорні, а на душі ще чорніше. І всю мене зранили сі тернові колючки, гостре каміння, недоля моя...
Солоні, болючі сльози потоком лилися на огрубілі руки. Прийшла до вогню заплакана, з маленьким оберемком дров. Марусяк лежав і курив.
— Чо-с мало принесла?
Маруся нічого не відповіла.
— О, я знаю, шо ти з великопанцького роду! Неробітна, боса не ходжена, сонцем не смажена, голодна не бувала, сле-зи не втирала. Та вже їк-єс пішла у мій у талан, то меш бути таков, їк я схочу. Схочу — кождому легіневі, от їк є кождий леґінь, любасков будеш.