— Най хуч цілий світ умирає, а я ше не хочу.
Настрій був однотонний і рішучий. Марусяк мало не плакав.
— Браччики!.. Таже не спробувавши... Встид!
А йому відповідали:
— Та шо, що встид? З тов бідов ше мож положити си та й спати. А йк те штирима линвами спелінают — ого!
— Кому встид, так дурному втаманові, шо поліз, куда голов не лізла.
— А шо побагату говорити, — лиш ідім, шукаймо порє-тунку, та й вже, бо буде біда.
Проекти сипалися за проектами. Один казав одно, другий казав друге.
— Розсипаймо си, браччики, йк горох у шуварі. Одному легше си сховати.
— То добра рада! Кікаймо, хто куда може.
І вже бігали очима, і вже рвалися, як пси з ланцюгів під час пожежі. Крикни тепер хто з-за дерева — попадали би в панічнім страху і не поворухнулися б.
Марусяк хватався за всі средства, щоби стримати товариство. Пробував грозити, але йому самому приставляли пістоль до лоба; пробував просити — попросту викпивали. І з великим-великим трудом, випадково напавши на якісь переконуючі аргументи, удалося йому нарешті сяк-так заспокоїти побратимів і змусити до проби порятунку всім разом після його, Марусякового, плану.
А старий Марусяк дивився на це упокорення сина, і сльози крутилися йому в очах... «Так он який твій таланчик, си-,.ну, ґаздівська дитино?..»
Ге-е, та й файне ж сильце заклав Юріштан на приятеля! Обістав усі плаї-доріжки, густою сіткою вартових оплів усі входи-виходи, а сам, павук павуком, сів у Ясеневі, розпростерши свої лаби глибоко в гори. Він сидить — а там, геть в густих дебрях, глибоких потоках на полянах, на царинках та ріжах, — всюди стоять люди й мов чують на собі Юрішків зір, а чуючи, ще уважніше вглядаються в тьму ночі, ще сильніше напружують слух. Стоять всюди, навіть там, куди ніхто не пішов би, маючи голову на плечах, але замкнений у клітці опришок на все може рішитися.
А так, так... Незавидне було становище Марусяка. І нічого не здобув, і славу втратив, а от іще міг і голову втратити.
О тім, щоби після первісного плану передертися на Волощину найкоротшим шляхом, — о тім хіба й бесіди не могло тепер бути: треба було би переходити великий тракт, досить людні місця. Положення погіршалося ще й тим, що Марусяк не мав поняття, де ж сидить сам Юріштан із головними силами, тоді як Юріштанові дуже добре було відомо, що в трикутнику між дорогами на Кути понад Черемош і на Косів понад Варятин, що в тім трикутнику опришкам сховатися нема де і що вони мусять вириватися куди-будь -- або на Волощину, або на Чорногору.
Круто прийшлося Марусякові, ой круто! Почорнів, хоч і старався не показувати того. А Маруся...
Щось дивне переживала вона. От хвилину перед тим цей варвар злобний був для неї втіленням усіх мук: і фізичних, і моральних; провалися під ним зараз земля — здавалося б, богові дякувала за вибавлення. А тепер... От щось стисло їй серце. Дивилася, як мучиться загнаний в пащу смерті чоловік, і готова була ціною власного життя, ціною навіть продовження своїх мук спасти його.
Але вона нічим помочи не була в силі. Навпаки: перешкоджала самою вже своєю присутністю, зв’язуючи опришкам руки. І на неї дивилися вороже, навіть з ненавистю.
План Марусяка був дійсно шалений, побудований скорше на психології, як на рахунку. Він запропонував: їхати назад старою дорогою, на Писаний Камінь, спуститися на Ясенів і під самим носом у Гердлічки та Юріштана, Красноїльським потоком на Голови, вирватися на Скупову, а звідти вже — куди хочеш. Хочеш на Угорщину, хочеш в чорногірські дебрі.
Було занадто сміливо. Але на випадок удачі було тим добре, що всі лишалися при купі, отже, зараз же можна було щось зробити доброго.
На тім і стало.
Поцілував старий Марусяк сина, благословив і пішов на Косів: купити що для позору34, а відтак фірою заїхати додому, аби не будити підозрінь. А опришки, не відпочиваючи вже більше, форсованим маршем кинулися назад.
XXXVI
Марусі дуже зле було їхати. Погано вимощена тарниця мучила; не вернуться ті часи, коли то Марусяк вимощував тарницю, як перину, що й лицем мож було їхати... А тепер от мов на голім дереві сиділа. Вухо терха теж давило Марусі коліно, а до того ще й кобила була «не конче ука»35, часто спотикалася, з каменя скакала обома передніми ногами відразу, так що Маруся щохвилі могла злетіти. Ще як їхали сюди, майже весь час догори, ще було яко-тако, але тепер усе вниз, усе вниз — їзда стала чистою мукою.
На Писанім Камені стали глибокою ніччю. Якби то було вдень, — видно було б Чорногору, матінку опришківську. Впрочім, і в цій тьмі кожний опришок міг би показати: он там Смотрич, а направоруч гостроверха Говерла, а далеко вліво округла спина Попа Івана... І якось... скучно стало опришкам... От так близько вона, свобідна, неуслідимо бага-тосховна Чорногора! Стати на одній з тих невидимих, але існуючих у тьмі вершин — і сміятися, голосно сміятися можна над усіма тими Юріштанами, Гердлічками та їх приспіш-никами. Але тут... звіром півзагнаним... з роззявленою пащею впереді...