Звертів я си по місці за ручителями та й надибаю шевца, отого злодюгу Ляпчінцького. Воно, біда, все никає по місті. Став я та й розказую за свою біду.
- Хлоп,- каже,- все дурний, гниє цілу зиму та й би не навчивси навіть своє порекло на письмі покласти.
«А хоть ти злодюга вічна і помийник жидівський, але слова добрі маєш»,- погадав-єм собі та й побіг далі.
Привів ручителів, підписали-м си у нотаря, але з сотки тринаціть левів обірвали.
Несу я ті гроші додому, а тог швець мені з голови не вілазить. Злодій то злодій, але слушні слова говорить. Аді, рвуть шкіру, здоймають, як з вола. Сотку ніби-с узєв, а додому що несеш?
На цім місці все Яків плював і тепер плюнув.
- Кождий хоче від руки, кождий хоче дурнички, а то-бо вже так стало тісно, що раз тісно.
Поклав-сми гроші у скриню, а сам до Доці: «Ти, Доцько, діда навчи підписати намено, най дід панам горло не напихає, бо воно напхане. Я волію тобі плахтиночку купити...»
Та й навчила» та й сте по селі перечули, та й сте з діда насміхалиси. Але прийшло до крутого, треба вікслі підписувати, а ви за дідом до Доці. Я вам дорогу показав, що вже не мете гроші утрачєти.
- Та вже не мемо,- відповідали ґазди, - та маємо вам подєкувати та й Доці, наші навчительці.
- Але маєте всі ї по дарункові принести.
- Таже певне...
Доцька сиділа на печі і дуже тішилася, і мама її усміхалася.
ЛАН
Довгии такий та широкий дуже, що оком зіздрити [2] не можна. Пливе у повітрі, в сонці потопає. Людські ниви заливає. Як широкий, довгий невід. Виловить нивки, як дрібоньку рибу. Отой лан.
Зісхле бадилля бараболі шелестить на нім. Під корчем [3] мала дитина. І хліб ще, і огірок, та й мищина. Чорний цвіркун дотулився ніжки та й утік. Зелений коваль держиться подалеки. Мідяна жужелиця борзенько [4] оббігає дитину.
А воно плаче за шелестом бадилля. Та й звернулося і впало. Впало ротом до корча. Б'є ніжками, дуже пручається і поволеньки синіє.
А посеред розкопаних корчів спить мама. Як рана, ноги, бо покалічені, посічені, поорані. Прив'язана чорним волоссям до чорної землі, як камінь.
Сонце радо би цілу міць свою на її лиці покласти. Не може її підвести та й за хмару заходить.
Чорний ворон знявся, облітає та й кряче.
Врешті зірвалася. Наслухає, наслухає.
- Ото я! Коло роботи спати!
Взяла рискаль [5] і копає, раз попри раз корчі розриває.
- Добре, що спить. Така мука, така мука йому та й мені з ним. А заробити треба, бо взимі ніхто не дасть...
Нагнулася та й копає, борзо, хутко. А той корч обминає. Тілько спокою, доки спить...
Його, а той камінь на грудях став ще тяжчий. Задихався і ледве міг нести маленьку Доцьку.
Спускалися в долину до річки. Гриць скреготав зубами, аж гомін лугом розходився, і чув на грудях довгий вогневий пас, що його пік у серце і в голову. Над самою річкою це міг поволі йти, але побіг і лишив Гандзуню. Вона бігла за ним. Гриць швиденько взяв Доцьку і з усієї сили кинув у воду.
Йому стало легше, і він заговорив скоро:
- Скажу панам, що не було ніякої ради; ані їсти що. ані в хаті затопити, ані випрати, ані голову змити, ані ніц! Я кару приймаю, бо завинив, та й на шибеницю!
Коло нього стояла Гандзуня і говорила так само скоро:
- Таточку, не топіть мене, не топіть, не топіть!
- Так як просишся, то не буду, але тобі було б ліпше, а мені однаково пацити, [6] чи за одну, чи за дві. Будеш біди-ти змалку, а потім підеш у мамки [7] крамарям та й знов бідуватимеш. Як собі хочеш.
- Не топіть мене, не топіть!..
- Ні, ні, не буду, але Доці вже ліпше буде, як тобі. То вертайся до села, а я йду мельдуватися... [8] Аді, оцією стежечкою йди, геть, геть, аж угору, а там прийдеш до першої хати, та увійди та й кажи, що так і так, тато хотіли мене утопити, але я випросилася та й прийшла, аби-сте мене переночували. А завтра кажи: може би, ви мене найняли до дитини бавити. Гай, іди, бо то ніч.
І Гандзуня пішла.
- Гандзю, Гандзю, а на тобі бучок, бо як на тебе пес надибає, то й роздере, а з бучком май [9] безпечніше.
Гандзя взяла бучок і пішла лугами.
Гриць закочував штани, щоб перейти річку, бо туди була дорога до міста. Вступив вже у воду по кістки та й за-деревенів.
- В о ім'я отця і сина і святого духа, амінь. Отче наш, іжи єси на небесі і на землі...
Вернувся і пішов до моста.
ЛИСТ
Політичним арештованим мужикам на Святий вечір.
У хаті було так ясно, що баба Грициха виділа кождий палець Іванків, де він до стіни притулився.
Сонце спускалося насамперед на ліс, що стояв на горі перед хатою, на єго галуззю лишало всі свої дорогі камені блискучі, а ліс бив проміннями у вікна хати.
І таких їх було багато в хаті, що баба виділа кождіський палець Іванів на стіні.
- Мой, Іване, аби я тебе не виділа більше на лаві. Аді, шо ти із стін поробив. По земли собі бігай.
Іванко бігав від порога до стола та возив на нитці коліщатко від ниток та й казав бабі:
- Не бійтеси, я вже, бігме, не буду.
Коло баби на печі сиділа маленька Марійка з заплетеною кісочкою, як мишачий хвостик.
- Боже, боже, як народови тісно стало жити, а як свєта надійдут, та й нарід таки веселитси, - гадкувала собі баба.
Лице зморщене, сині губи, сухі руки, сивий волос - отака баба.
- Ба, вуйко Василь ідут до нас із Николов Сименовим, із тим, шо в школах він си вчіє.
- Тікай із землі, біжи д' бабі на піч.
До хати увійшов Василь із школярем.
- А в вас, мамо, на печі різдво? Віншую вас щістєм, здоров'ям, аби-сте ще прожили межи нами,- віншував син мамі та й цілував у руку.
- Ой синку, мені різдво не в голові! Я, дитинко, всі дни оплакую і свєто, і будень, - казала баба, та й сльози в очах показалися.
- А я прийшов письмо від Федора прочитати, бо вчера на пошті прийшло. Семенів, аді, прочитає:
- Та шо приписує, дужий він, ци слабує?
Василь витягнув лист з череса, подав школяреві, а сей взяв читати.
«Коханий мій брате Василю і ви, мамо!
Клоніюси до вас на різдво і вінчую вас на ці свєта. Заколідував би-м вам колідку з кременалу, але боюси, що вітер мою коліду у лісі стратит та й під ваші вікна не привіє».
Стара мама обсипалася слізьми, а Василь мовчав.
«Тут арештанти як заколідуют, то аж сирий мур розсипаєси, аж ржа із гратів опадає. Як поведут голосом, то аж дозорці наслухают. А така коліда в неволи сумна та страшна! А собі то я вночі геть-чисто нагадав за коліду. Як ще хлопцем ходив колідувати, як ви, мамо, мене у тата здоволіли, аби пустили у коліду, а потім як ми парубками вже ходили із скрипкое колідувати. Бувало станемо, як ліс, під вікном. Колідуємо, а скрипка плаче межи нами, як дитина. Ми ще дужче, а скрипка різно плаче, і ніколи ми єї не могли переколідувати. Аді, отепер чую, як та скрипка плакала, таки гезди плаче...»
- Ой сину, сину, тото-с діти осиротив, - шептала баба.
«Але годинами, мамо, та так мені у цих мурах страшно, шо не годен я на лужку лежіти та й іду до другого, бо бих умер. Як собі нагадаю за Настю, шо вона через мене пішла в землю та й мені діти нанівец осиротила, та й кров живцем із серца капає. А крізь грати видко звізди. А я на них дивлюси, як вони котре більші та менші за собов проваді. І почітую собі на велику, шо це Настя, а на малі, шо це Марійка зараз за нев, а це Іванко, а це Василько...»