Коли вони трохи очутились, то пішли до Лісабона; у них лишилось небагато грошей, з якими вони сподівались, урятувавшись від бурі, не загинути з голоду.
Ледве вони ступили на міський ґрунт, оплакуючи смерть свого благодійника, як земля під ними затремтіла18, море з клекотом піднялося в порту, розбиваючи кораблі, що стояли там на якорі. Вихори полум’я й попелу вкрили вулиці та майдани; будинки валились, дахи зривало, мури розпадались; тридцять тисяч людності, без різниці віку і статі, загинуло під руїнами. Матрос говорив лаючись та посвистуючи:
— Буде чим поласувати!
— Цікаво, яка достатня причина цього явища? — запитував Панглос.
— Та це кінець світу! — кричав Кандід.
Не гаючи часу, матрос побіг поміж руїн, почав шукати там гроші, наражаючись на смерть; знайшов, набрав, упився і, проспавшись, купив прихильність першої веселої дівчини, яку зустрів на звалищах домів, серед поранених і мертвих. Тут Панглос шарпонув його за рукав:
— Друже мій, — казав він йому, — так негаразд. Ви не зважаєте на всесвітній розум і зле витрачаєте свій час.
— Сто чортів! — відповів той. — Я матрос і народився в Батавії19, я чотири рази топтав розп’яття в чотирьох японських селах20; знайшов кому торочити про всесвітній розум!
Кілька уламків каменю поранили Кандіда; він упав серед вулиці, і його засипали уламки. Він сказав Панглосові:
— Ох, дайте мені трохи вина та оливи, я помираю...
— Цей землетрус — не новина, — відповів Панглос, — американське місто Ліма теж зазнало такого страшного коливання торік; однакові причини — однакові наслідки; від Ліми до Лісабона, певна річ, тягнеться під землею якась сірчана покладь.
— Дуже можливо, — сказав Кандід, — але, ради Бога, — трохи оливи і вина...
— Що то значить — можливо? — відповів філософ. — Я стверджую, що це доведено.
Кандід знепритомнів, і Панглос приніс йому трохи води із сусіднього фонтана.
Другого дня, блукаючи серед руїн, вони знайшли якихось харчів і трохи зміцнили свої сили. Потім вони працювали, як і інші, допомагаючи людям, що врятувались від смерті. Кілька громадян, що вони їм помогли, почастували їх обідом, який тільки можна було спорядити серед такого безладдя; але треба сказати, що обід був сумний і всі поливали свій хліб слізьми; Панглос розважав їх, запевняючи, що інакше не могло бути; бо, казав він, усе це є щонайкраще; бо коли є вулкан у Лісабоні, то він і не може бути десь-інде; бо неможливо, щоб речей не було там, де вони є; бо все — добре.
Маленька чорна людина, урядовець інквізиції21, що сидів поруч нього, ввічливо зауважив:
— Очевидно, ви не вірите в первісний гріх, бо, коли все — найкраще, то не було б ні гріхопадіння, ні кари.
— Щиро перепрошую вашу ексцеленцію, — ще ввічливіше відповів Панглос, — гріхопадіння людини і прокляття неминуче мусили статися в найкращому з можливих світів.
— То ви не вірите в свободу? — спитав урядовець.
— Хай вибачить мені ваша ексцеленція, — сказав Панглос, — але свобода може співіснувати з абсолютною необхідністю, бо необхідно, щоб ми були вільні; адже, зрештою, зумовлена воля...
Панглос іще не скінчив, як урядовець зробив знак головою своєму служникові, що наливав йому портвейну.
Розділ шостий. Як улаштовано було прекрасне аутодафе22, щоб запобігти землетрусові, і як Кандіда було побито
Після землетрусу, що знищив три чверті Лісабона, тамтешні мудреці не добрали певнішого способу попередити цілковиту руїну, як дати народові прекрасне аутодафе. Коїмбрський університет23 постановив, що таке видовище, як церемоніальне спалення кількох людей на повільному огні, є найкращий засіб перешкодити землетрусові.
Внаслідок цього схопили одного біскайця, спійманого на тому, що одружився з кумою, та двох португальців, що здирали жир з курчати, коли його їли24. Потім, зразу після обіду, схопили доктора Панглоса та його учня Кандіда — першого за те, що він говорив, а другого за те, що слухав схвалюючи; обох повели нарізно до надзвичайно вогких приміщень, куди ніколи не заглядало сонце. На дев’ятий день їх обох одягли в сан-беніто, прикрасили їм голови паперовими митрами25; Кандідові митра і сан-беніто були розмальовані перекинутими звоями полум’я і чортами, що не мали ні хвостів, ні пазурів, а на Панглосові чорти були з пазурами й хвостами і полум’я було пряме. В такому одязі вони пішли урочистим походом, вислухали дуже патетичну казань у супроводі прекрасної монотонної музики. Кандіда відшмагали під такт співів, біскайця і двох тих, що не хотіли їсти жиру, спалили, а Панглоса повісили, хоч це і було проти звичаю. Того ж дня земля знов стряслася з жахливим грюкотом.