Простак казав сам собі: «Коли я побачу короля, попрошу в нього м-ль де Сент-Ів за дружину, і він напевне не відмовить мені!» І от він виїхав під привітні вигуки всього кантону, напівзадушений обіймами, зрошений тітчиними сльозами, із благословенням від дядька, доручаючи себе молитвам прекрасної Сент-Ів.
Розділ восьмий
Простак їде до короля. Дорогою він вечеряє з гугенотами
Простак поїхав Сомюрським шляхом у поштовій колясі, бо тоді не було іншого сполучення. Приїхавши до Сомюра, він здивувався, заставши місто майже порожнім і побачивши, що багато родин вибираються звідти. Йому сказали, що шість років перед тим у Сомюрі[369] було понад п'ятнадцять тисяч душ, а тепер там не більше як шість. Він не проминув поговорити про це з корчмарем. За столом було багато протестантів, одні з них гірко скаржилися, другі тремтіли від гніву, інші казали плачучи: «Nos dulcia linquimus arva, nos patriam fugimus».[370] Не знаючи латини, Простак попросив перекласти йому ці слова, що означали: «Ми покидаємо наші милі села, ми тікаємо з нашої батьківщини».
— А чому тікаєте ви з вашої батьківщини, панове?
— Тому, що хочуть, щоб ми визнали папу.
— А чому не визнаєте ви його? Бо у вас нема хрещеної матері, з якою ви хотіли б одружитися? Мені казали, що це він дає на те дозвіл.
— Ах, пане, цей Папа каже, що він господар усіх королівств.
— Але, панове, яка ваша професія?
— Більшість із нас, пане, сукнарі й фабриканти.
— Коли б Папа, — сказав Простак, — говорив, що він є господар ваших сукон і ваших фабрик, ви добре зробили б, не визнаючи його, а щодо королів, то це їхня справа; чого у це втручаєтеся ви?[371]
Тоді взяв слово один невеличкий чорний чоловічок[372]і дуже розсудливо виклав скарги всього товариства. Він так енергійно казав про скасування Нантського едикту, він так патетично оплакував долю п'ятдесятьох тисяч родин, що втекли, і п'ятдесятьох тисяч інших, яких навернули до віри драгуни,[373] що Простак і собі облився сльозами…
— Чому, — сказав він, — такий великий король, що слава його доходить аж до гуронців, відмовляється від стількох сердець, що любили б його, й від стількох рук, що служили б йому?
— Це тому, що його ошукали, як і інших великих королів, — відповів чорнявий чоловік, — його запевняли, що тільки скаже він одне слово, усі люди думатимуть як він, і що ми перемінимо релігію так само, як його музикант Люллі[374] за одну хвилину міняє декорації в своїх операх. Він не тільки втратив уже п'ять чи шість тисяч дуже корисних людей, а ще й зробив з них ворогів, і король Вільгельм,[375] що королює тепер в Англії, склав багато полків із цих самих французів, що битимуться проти свого монарха.
— Таке нещастя тим дивовижніше, що теперішній Папа,[376] якому Людовік XIV жертвує частину свого народу, — його відвертий ворог. Протягом дев'ятьох років між ними була люта суперечка;[377] вона зайшла так далеко, що Франція вже сподівалася побачити, як скинуть ярмо, що стільки років давало u на поталу цьому чужинцеві, і, передовсім, що йому не віддаватимуть грошей, які є головною рушійною силою у справах цього світу. Та незабаром стало очевидно, що цього великого короля обдурили в його інтересах, як і в могутності його, і що вчинили замах на великодушність його серця.
Простак, дедалі більше зворушуючись, спитав, хто ті французи, що отак обдурили любого гуронцям монарха.
— Це єзуїти, — відповіли йому, — головний з них — це отець Ла Шез,[378] сповідник його величності. Треба сподіватися, що колись Господь покарає його і його виженуть, як він виганяє нас![379] Чи є лихо, рівне нашому? Де Лувуа[380] звідусюди наслав на нас єзуїтів і драгунів.
— Добре, панове, — обізвався Простак, що більше не міг стримуватися, — я іду до Версаля, щоб дістати винагороду за свої послуги; я поговорю з паном де Лувуа, — мені казали, що це він воює зі свого кабінету. Я побачу короля, я доведу до його відома правду; неможливо, щоб він не прислухався до цієї правди, коли почує все; швидко я повернуся, щоб одружитися з м-ль де Сент-Ів, і запрошую вас на весілля.
Тоді ці добродії вирішили, що це якийсь великий пан, подорожує incognito поштовою каретою. А дехто вирішив, що це королівський блазень.
369
Із скасуванням 1685 р Нантського едикту короля Генріха IV (1598), за яким французькі гугеноти дістали право вільного віросповідання, більшість мешканців Сомюра емігрувала з міста, остерігаючись релігійних переслідувань.
370
373
Тут йдеться про вояків, яких військовий міністр Лювуа відправив для впокорення протестантів.
374
375
377
378
380