— О царівна-баламутко, — вигукнув він, — я навчу вас бути вірною!
Нарешті перед його очима з'явилися жовті хвилі Тібру, смердючі багна, голодні й виснажені люди, прикриті старими дірявими плащами, крізь які можна було бачити суху смугляву шкіру. Все це було ознакою того, що він перед брамою міста на семи горбах, міста героїв і законодавців, які перемогли й підкорили велику частину земної кулі.
Він уявляв собі, що перед тріумфальною брамою побачить п'ятсот батальйонів, на чолі яких стоять герої, а в сенаті — зібрання напівбогів, які дають закони світові. Та замість армії він побачив усього з тридцятеро голяків, що, боячись сонця, стояли на варті з парасольками. Зайшовши у якийсь храм, що здався йому дуже гарним,[506] але не таким, як вавилонський, він був дуже вражений, почувши там спів чоловіків, що співали жіночими голосами.
— От чудна країна, — сказав він, — ця стародавня земля Сатурна. Я бачив місто, де ні в кого не було свого обличчя, а тепер бачу інше, де чоловіки не мають ні свого голосу, ні борід.
Йому сказали, що ці співаки вже не чоловіки, що їх позбавлено чоловічої статі на те, щоб вони приємними голосами співали хвалу великій силі знатних людей. Амазан нічого не зрозумів з цих пояснень. Та ось панове попрохали його проспівати щось. З властивою йому грацією він проспівав ґанґаридську пісню. У нього був чудовий тенор.
— Ах, сеньйоре, — сказали вони йому, — яке прекрасне було б у вас сопрано, коли б…
— Що — коли б? Що ви хочете сказати?
— Ах, сеньйоре!
— Ну, що ж далі?
— Коли б у вас не було бороди!
І вони дуже кумедно, з властивою їм комічною жестикуляцією, пояснили йому, про що мова. Амазан зовсім зніяковів.
— Я багато де мандрував, — сказав він, — та ніколи не чув про такі вигадки!
Коли добре поспівали, до храму з великим почтом увійшов Старець із семи горбів. Витягнувши два пальці, а два зігнувши, він розітнув начетверо повітря, промовляючи мовою, якою ніхто вже не говорить: «Містові й світові». Ґанґарид не міг збагнути, щоб два пальці могли так далеко сягнути.
Потім він побачив, як пройшов перед його очима весь двір цього господаря світу. Двір той складався з панів або в червоних, або у фіалкових убраннях,[507] мало не всі вони солодко поглядали на Амазана. Вони вклонялися йому й казали один до одного: «San Martino, che bel ragazzo! San Pancratio, che bel fanciullo!»[508]
Старанні ледацюги, що показували чужинцям усе цікаве в місті, подбали про те, щоб він подивився на руїни, де і погонич мулів не згодився б переночувати, але колись вони були гідним пам'ятником величі народу-володаря. Ще бачив він картини, яким було двісті років, і статуї, що мали понад двадцять віків, і вони видалися йому шедеврами.
— Чи й тепер творять у вас такі речі?
— Ні, ваша світлість, — відповів йому один із ледацюг, — але ми з презирством дивимося на всіх інших людей на землі, бо в нас збереглися ці незвичайні речі. Ми, немов ті тандитники, пишаємося старою одежиною, що збереглася по наших крамничках.
Амазан захотів побачити палац володаря світу, і його повели туди. Він побачив людей у фіолетовому вбранні, які рахували гроші, що надходили із земель понад Дунаєм і понад Луарою, понад Гвадалквівіром і понад Віслою.
— Ого! — сказав Амазан, глянувши на свою географічну карту. — То ваш повелитель володіє всією Європою, як ті стародавні герої із семи горбів?
— Він мав би володіти з божеського права всією землею, — відповів один у фіолетовому вбранні, — і був навіть час, коли його попередники близькі були до того, щоб утворити всесвітню монархію. Але тепер їхні спадкоємці такі добрі, що обмежуються тими грошима, які королі, їхні підданці, виплачують їм як дань.
508
«Святий Мартіне, який вродливий хлопець! Святий Панкрате, що за вродливий юнак!»