Читати Вольтера радила і Леся Українка. У своєму листі до М. П. Косача від 8 — 10 грудня 1889 року з Колодяжного вона ділилася міркуваннями, пов'язаними з перекладанням вартісних творів світової літератури українською мовою. Схвалюючи список тих авторів, яких запропонував Михайло Косач, поетеса пропонувала долучити до бібліотеки перекладної літератури для «інтелігенції» цілу низку письменників, серед яких були і Вольтер та Руссо. Ще раз повертаючись до цього питання в кінці листа, зокрема стосовно «проекту, що вам перекладати», Леся Українка закінчувала лист такими словами «Вольтер і Руссо, і Сталь, що самі схочете».[22]
Вартим уваги є розділ «Французька література XVIII в Вольтер» із праці Миколи Стороженка «Нарис історії західноєвропейської літератури до кінця XVIII віку», що з'явилася 1905 року у Львові під редакцією Івана Франка. У розділі, присвяченому Вольтерові, професор світової літератури Московського університету, який робив короткий, але вельми насичений огляд творчого шляху Вольтера та XVIII століття, зокрема писав: «В початку XVIII в у Франції появилася вперше нова сила, з якою доводилось рахуватись церкві, урядові, а власне сила суспільної думки, сею силою кермували філософи, люди абстрактної думки, які глибоко були переконані, що все розумне і справедливе в теорії цілком може бути переведене з гарними наслідками і на практиці».[23]
Короткий огляд української Вольтеріани не був би повний без згадки про українського історика і публіциста Ілька Борщака (1892–1957) та його дослідження праці Вольтера «Історія Карла XII» (1731), в якій французький просвітник написав відомі слова — «Україна завжди прагнула свободи». Праця французького письменника-філософа постійно перебувала в центрі наукових зацікавлень І. Борщака. Опрацьовуючи проблему украінсько-французьких взаємин різних епох та періодів, І. Борщак надрукував у 1926 році на сторінках наукового журналу українознавства «Україна» (№ 1) свою розвідку «Вольтер і Україна». Статтю «Вольтер», написану до 170-і річниці з дня смерті просвітника, знаходимо і на сторінках паризького українознавчого збірника «Україна» (зб. 2, 1949, С. 113–114), що виходив за редакцією І Борщака з 1949-го до 1953 року.
Вольтер і досі залишається майже зовсім незбагненним в українській літературній науці, презентований упродовж багатьох десятиліть радянським літературознавством лише злісним ворогом релігії, церкви, а надто католицизму Звісно, заперечувати певні антикатолицькі настрої Вольтера та інших просвітників означало б іти проти наукової правди. Згадаймо тут репліку молодого Івана Франка із праці «Католицький панславізм» (1881): «Науки французьких «просвітителів та енциклопедистів» (в значній часті відгомін наук англійських натуралістів та скептиків Локка і Юма), а особливо Вольтера і Руссо, в значній мірі відвернули французьку і європейську інтелігенцію від католицизму, а Велика французька революція обвалила й послідню його опору — самодержавне королівство, а в радикальнім розгоні на часок скасувала навіть була християнство».[24] А трохи далі знов Іван Франко та його стаття 1898 року «Радикали і релігія»: «…найзавзятіший раціоналіст перед 100 літами, Вольтер, таки будував церкву Богу».[25]
Цікаво щодо цього звернутися тут до розділу «Французька філософія XVII–XVIII ст.» із навчального посібника «Лекції з історії філософи» (Львів, 1977) авторства І Захари. «Інша характерна для просвітницької позиції риса — детеологізація світоглядних основ суспільної свідомості. Така позиція Вольтера не мала під собою атеїстичної основи, це була скоріше критика клерикалізму та релігійного фанатизму» (виділення моє — Я.К.). І трохи нижче «Антиклерикальна орієнтація Вольтера не є запереченням релігії як такої Він не приходить до ідеї про необхідність ліквідації релігії, а вимагає лише релігійної свободи».[26]
У своєму «Філософському словнику» Вольтер писав: «Філософ, що визнає Бога, володіє безліччю можливостей, тотожних упевненості, в той час як в атеїста залишаються самі лише сумніви. Можна розвинути цілий ряд доказів, що руйнують атеїзм у філософи. Зрозуміло, що в моралі набагато більше сенсу у визнанні Бога, ніж у недопущенні Його існування. В інтересах усього людства, щоб існував Бог, який карав би те, чого не в змозі придушити людське правосуддя».[27]
23