Так само щасливо закінчив він великий процес між білими й чорними магами. Білі дотримувалися думки, що беззаконно, молячись Богові, ставати взимку обличчям на південний схід; чорні запевняли, що Бог жахається молитов людей, які стають улітку обличчям на південний захід. Задіґ наказав, щоб кожен ставав обличчям на ту сторону, яку схоче.
Тоді він відкрив спосіб віддавати ранок для справ приватних і державних, а решту дня присвячував окрасі Вавилона: він наказав ставити трагедії, на яких люди плакали, й комедії, на яких сміялися, — що вже давно вийшло з моди й що він відродив, бо мав добрий смак. Він не претендував на те, що знає більше, ніж артист, він винагороджував їх подарунками й пошаною і не заздрив потай їхнім талантам. Увечері він дуже звеселяв царя й особливо царицю. Цар говорив:
— Великий міністр!
Цариця говорила:
— Чемний міністр!
І обоє додавали:
— Було б дуже прикро, коли б його скарали на горло.
Ніколи урядовій людині не доводилося давати так багато аудієнцій дамам, як йому. Більшість приходили говорити з ним про справи, яких не мали, аби мати справу з ним. Першою з'явилася жінка Заздрісника: вона присягалася йому Мітрою,[83] Зенд-Авестою[84] й святим вогнем,[85] що вона засуджує поведінку свого чоловіка; потім вона зізналася йому, що її чоловік ревнивець, грубіян; вона розповіла, що боги покарали її, відмовивши йому в тому дорогоцінному знаку святого вогню, що тільки через нього людина стає подібною до безсмертних; вона завершила тим, що впустила свою підв'язку. Задіґ підняв її зі своєю звичайною чемністю, але не зав'язав її знову під коліном дамі, і ця незначна помилка (коли то була помилка) спричинилася до страшних нещасть. Задіґ про це й не думав, але жінка Заздрісника думала над цим багато.
Щодня з'являлися інші дами. Таємні вавилонські літописи запевняють, що він піддався тільки раз спокусі, але зі здивуванням відзначив, що не отримав насолоди і коханку обіймав досить неуважно. Та, кому він подарував, сам цього майже не помітивши, докази своєї прихильності, була покоївкою цариці Астарти. Щоб утішити себе, ця ніжна вавилонянка говорила: «Очевидно, ця людина надмірно захоплена справами, бо міркує над ними навіть кохаючись». У ту хвилину, коли багато хто не промовляє й слова, а інші вимовляють тільки святі слова, Задіґ прохопився раптовим вигуком: «Царице!» Вавилонянка подумала, що у хвилину просвітку він нарешті згадав про неї і сказав: «Моя царице!» Але Задіґ, усе ще неуважний, вимовив ім'я Астарти. Дама, що за цих щасливих обставин усе пояснювала собі на користь, уявляла, ніби він хотів сказати: «Ви кращі за царицю Астарту». Вона вийшла із Задіґового палацу з чудовими подарунками і пішла розповісти про свою пригоду Заздрісниці, що була її близькою приятелькою. Ту страшенно образила така перевага.
— Він не зволив навіть зав'язати мені ось цю підв'язку, — сказала вона, — і я не хочу більше її носити.
— О! — сказала щаслива суперниця: — У вас підв'язки, як у цариці. То ви замовляєте їх у тієї самої майстрині?
Заздрісниця глибоко замислилася, нічого не відповіла й пішла на пораду до свого чоловіка Заздрісника. Тим часом Задіґ помітив, що під час аудієнцій та в суді він постійно неуважний. Він не знав, про що це свідчить, і це було єдиним, що його турбувало.
Якось він побачив сон: йому ввижалося, що спочатку він спав на сухих травах і з них деякі колючі докучали йому, а потім одпочивав на м'якому ліжку з троянд, звідки вилізла гадюка, що поранила його в серце своїм гострим і отруйним язиком.
«Леле! — подумав він. — Я довго спав на сухих і колючих травах; тепер я на ліжку з троянд, але хто виявиться гадюкою?»
Розділ восьмий
Ревнощі
Нещастя Задіґа зародилося від самого його щастя, передовсім від його посади. Повсякчас мав він розмови з царем і з Астартою, його найяснішою дружиною. Чари його розмов іще подвоювалися від його бажання подобатися, яке для розуму є тим самим, що для красуні окраса; його молодість і шляхетність непомітно справили на Астарту враження, якого вона спочатку й не помітила. Її пристрасть зростала в лоні невинності. Астарта без коливань і без остраху віддавалася насолоді бачити й чути людину, милу її чоловікові й державі. Вона говорила про нього зі своєю челяддю, яка тільки збільшувала його вартість своїми похвалами: усе спричинялося до того, щоб глибше встромити їй у серце стрілу, якої вона ще не відчувала. Вона робила Задіґові подарунки, в яких він вбачав більше вишуканості, ніж вона сама думала; вона гадала, що розмовляє з ним тільки як цариця, задоволена своїм слугою, а тим часом вислови її були висловами закоханої жінки.
84