Рибалка не відразу закінчив своє оповідання, бо щохвилини Задіґ, зворушений і нестямний, перепитував його:
— Отже, ви нічого не знаєте про долю цариці?
— Ні, пане, — відповідав рибалка, — але я знаю, що цариця й Задіґ не заплатили мені за вершкові сири, що в мене відібрали дружину й що я у відчаї.
— Сподіваюся, — сказав Задіґ, — що ви не втратите своїх грошей. Я чув, ніби про цього Задіґа говорили, що він людина чесна, й коли він повернеться до Вавилона, а він сподівається на це, він віддасть вам більше, ніж винен вам. Але щодо вашої не такої чесної дружини, я раджу вам не намагатися забрати її назад. Повірте мені, ідіть до Вавилона; я буду там раніш за вас, бо я на коні, а ви пішки. Зверніться до славетного Кадора, скажіть йому, що зустріли його друга, чекайте в нього на мене. Ідіть! Може, не завжди будете ви нещасним. О, могутній Оромазде, — продовжував він, — я прислужився вам, щоб потішити цього чоловіка, але хто прислужиться вам на те, щоб заспокоїти мене?
Так говорячи, він дав рибалці половину тих грошей, які вивіз із Аравії, і рибалка, вражений, захоплений, цілував ноги Кадоровому другові й говорив:
— Ви мій ангел-охоронитель!
Тим часом Задіґ усе розпитував про новини й лив сльози.
— Як, пане, — вигукнув рибалка, — то ви теж нещасливі, ви, який робить добро?
— Нещасливіший за тебе в сто разів, — відповів Задіґ.
— Але як це може бути, — сказав чолов'яга, — що той, хто дає, може дужче плакати, ніж той, хто одержує?
— Це тому, що найбільшим твоїм лихом, — обізвався Задіґ, — є злидні, тим часом як я нещасливий через серце.
— То чи Оркан забрав і вашу дружину? — поспитав рибалка.
Ці слова нагадали Задіґові всі його пригоди; він повторив список своїх нещасть, починаючи від собаки цариці й до свого приїзду до розбійника Арбогада.
— Так, — сказав він рибалці, — Оркан вартий кари, але зазвичай саме такі люди і бувають улюбленцями долі. Та як там не є, іди до пана Кадора й чекай на мене.
Вони розлучилися: рибалка йшов і дякував своїй долі, Задіґ їхав, нарікаючи на свою.
Розділ вісімнадцятий
Василіск[114]
Приїхавши на якусь гарну рівнину, він побачив багато жінок, що дуже пильно щось шукали. Він наважився наблизитися до однієї з них і поспитати, чи не може він мати честі допомогти їм у їхніх пошуках.
— Стережіться, — відповіла сирійка, — до того, що ми шукаємо, можуть доторкатися тільки жінки!
— От дивна річ, — сказав Задіґ. — Насмілюся просити вас розказати мені, що це таке, до чого тільки жінкам можна доторкатися?
— Це василіск, — сказала вона.
— Василіск, пані! А з якої рації, коли дозволите, шукаєте ви василіска?
— Це для нашого пана й господаря Огуля, замок якого ви бачите он на березі річки край рівнини. Ми його слухняні рабині. Пан Огуль хворий; його лікар звелів йому з'їсти василіска, звареного в трояндовій воді, а що ця тварина дуже незвичайна й ніколи не дозволить доторкнутися до себе комусь, окрім жінок, пан Огуль пообіцяв вибрати за найулюбленішу дружину ту з-поміж нас, яка принесе йому василіска. Пустіть мене шукати, будь ласка, бо ви бачите, чого коштуватиме мені, коли мене випередять товаришки.
Задіґ покинув цю сиріянку й інших шукати василіска й поїхав далі рівниною. На березі невеличкого струмка він побачив іншу жінку, що лежала на траві й нічого не шукала. Стан її видавався величним, але обличчя було закрите серпанком. Вона схилилася над струмком, глибокі зітхання вилітали з її уст; у руці вона тримала невеличку лозину, якою виводила літери на тонкому піску, що був поміж травою й струмком. Задіґ захотів побачити, що пише ця жінка. Підійшовши, він побачив літеру «З», потім «а» — він був здивуваний, далі з'явилося «д» — він затремтів. Ніколи не було здивування, рівного його здивованню, коли він побачив дві останні літери свого імені. Якийсь час він стояв непорушно. Нарешті порушив тишу уриваним голосом:
— О великодушна дамо! Пробачте знедоленому чужинцеві, що насмілився спитати вас, з якої дивної причини бачу я тут Задіґове ім'я, накреслене вашою божественною ручкою?
Від цього голосу, від цих слів дама тремтливою рукою підняла свій серпанок, подивилася на Задіґа, скрикнула ніжно, радісно й здивовано й, охоплена почуттями, що воднораз оволоділи її душею, упала непритомна йому на руки. То була сама Астарта, то була вавилонська цариця, то була та, кого кохав Задіґ і за кохання до якої дорікав собі, то була та, за долю якої він так боявся і так плакав. Хвилину він не міг опанувати свої почуття й утупив свої очі в очі Астарти, що саме знову розплющилися й дивилися млосно, соромливо й ніжно.
114