Зрештою Мікромегас сказав: «Коли ви так добре знаєте те, що поза вами, то, певно, знаєте ще краще те, що всередині вас. Скажіть мені, що являє собою ваша душа і як ви мислите?» Філософи знову заговорили всі разом — але кожен своє. Найстарший цитував Арістотеля,[155] другий посилався на Декарта,[156] третій — на Мальбранша,[157] цей — на Лейбніца,[158] той — на Локка.[159] Старий перипатетик[160] заявив з глибокою переконаністю: «Душа — це ентелехія[161] і та причина, завдяки якій вона має можливість бути такою, як є. Саме це проголошує Арістотель, сторінка 633 луврського видання[162]».
«Я не досить добре розумію грецьку мову», — сказав велетень. «Я теж», — відповіла філософська міль. «Чого ж ви цитуєте того Арістотеля по-грецькому?» — здивувався сіріусянин. «Бо те, чого ти не розумієш, слід цитувати мовою, якої не знаєш», — відповів учений.
Слово взяв картезіанець[163] і мовив так: «Душа — це чистий дух, який дістає усі метафізичні поняття ще в утробі матері, а вийшовши з неї, мусить іти до школи і знову вчити те, що він уже добре знав і чого більше не знатиме». — «Який же сенс, — заперечила восьмимильна істота, — бути таким ученим в утробі матері і стати невігласом, коли на обличчі виросте борода? І що ти розумієш під словом «дух»?» — «Що за дивне запитання? — відповів філософ. — Не маю про це найменшої уяви: кажуть, він пов'язаний із матерією». — «А чи знаєш ти принаймні, що таке матерія?» — «Аякже, — відповів той. — Ось, наприклад, цей камінь. Він сірого кольору, має форму, має три виміри, має вагу і може бути поділений на менші частки». — «Гаразд, — відповів сіріусянин. — Але що ж усе-таки являє собою ця річ, яка видається тобі подільною, важкою, сірою? Ти бачиш кілька її ознак: але чи знаєш ти її суть?» — «Ні», — відповів філософ. — «Отже, ти не знаєш, що таке матерія».
Тоді добродій Мікромегас звернувся до іншого філософа, якого тримав на великому пальці, і спитав у нього, що таке душа і що вона робить. «Нічого, — мовив філософ, послідовник Мальбранша. — Усе за мене робить Бог; я все бачу і здійснюю через нього, він вершить усі діла, а я ні в що не втручаюся». — «Це те саме, що не існувати взагалі, — заперечив мудрий сіріусянин. — А ти, мій друже, — звернувся він до послідовника Лейбніца,[164] — як визначаєш душу?» — «Це, — відповів філософ, — стрілка, яка показує години, тим часом як моє тіло їх відбиває; або ж, якщо хочете, вона відбиває години, тим часом як тіло показує їх; іншими словами, моя душа — дзеркало всесвіту, а тіло — оправа дзеркала: це ж цілком очевидно».
Мікроскопічний прихильник Локка[165] був теж поруч і, коли Мікромегас звернувся до нього, сказав: «Я не знаю, як думаю, але знаю, що завжди думаю у зв'язку зі своїми відчуттями. Не сумніваюся в тому, що є субстанції нематеріальні й наділені розумом; але дуже сумніваюся, чи Бог може наділити розумом матерію. Я шаную одвічну могутність — не мені обмежувати її; я нічого не стверджую; я задовольняюся тим, що вірю: на світі куди більше можливих речей, ніж нам здається».
Створіння з Сіріуса всміхнулося: цей філософ здався йому не менш мудрим, ніж інші; а карлик-сатурня-нин хотів навіть обняти послідовника вчення Локка, та не дозволила невідповідність у зрості. Однак, на лихо, озвалася ще одна комашка в чотирикутному капелюсі,[166] перебивши всіх інших комах-філософів, вона сказала, що знає таємницю буття, що цю таємницю розкрито в «Сумі» святого Томи Аквінського.[167] Це створіння зверхньо подивилося на двох небесних прибульців і заявило, що вони самі. Їхній світ, їхні сонця, їхні зірки — усе створене лише для людини. На ці слова наші два мандрівники впали один на одного, задихаючись від того невтримного сміху, який, за словами Гомера,[168] властивий богам; їхні плечі та животи так трусилися, що корабель, який сіріусянин тримав на нігті, впав у кишеню штанів сатурнянина. Обидва добродії довго шукали його, поки врешті знайшли і навіть зібрали весь екіпаж. Тоді сіріусянин знову звернувся до маленьких комашок; він говорив з ними доброзичливо, хоча в глибині душі був роздратований, що ці незмірно малі істоти наділені такою незмірно великою пихою. Він пообіцяв написати для них гарний філософський трактат, спеціально для їхнього вжитку, з якого вони дізнаються про суть усіх речей. І справді, перед тим як повернутися на свою планету, він вручив їм цю книгу, і її приставили в Париж, в Академію наук. Та коли секретар[169] розгорнув цей том, він побачив лише чисті сторінки. «Еге! — вигукнув він. — Так я і думав».
155
156
157
Нікола
158
Ґотфрід Вільгельм
159
Джон
161
164
Вольтер викладає теорію Лейбніца, за якою душа і тіло людини — це немовби дві пари годинників, виготовлених вправним майстром, вони йдуть однаково, однак не здійснюють жодного впливу один на одного.
165
Вольтер викладає класифікацію субстанції і теорію досвіду Дж. Локка, в основі якої маємо відчуття.
167