Повертаючись до замку, вона зустріла Кандіда і почервоніла; Кандід почервонів так само. Вона тремтячим голосом привіталася з ним; Кандід відповів їй, сам не тямлячи що. Назавтра по обіді, коли вставали з-за столу, Кунігунда й Кандід опинилися за ширмою. Кунігунда впустила хусточку, Кандід підняв її; вона невинно взяла його за руку, юнак невинно поцілував молодій панночці руку — жваво, чуло, з надзвичайною ніжністю. Їхні уста зустрілись, очі їм запалали, коліна затремтіли, руки заблудились. Пан барон Тундер-тен-Тронк проходив повз ширму і, побачивши таку причину і такий наслідок, вигнав Кандіда із замку важкими штовханами ногою в зад. Кунігунда зомліла, а коли прийшла до свідомості, пані баронеса надавала їй по щоках; і був жах у найкращому і найприємнішому із можливих замків.
Розділ другий
Що сталося з Кандідом у болгар
Вигнаний із земного раю, Кандід довго йшов, не знаючи куди, і плакав, то зводячи очі до неба, то раз у раз обертаючи їх до найпрекраснішого із замків, де жила найпрекрасніша з молодих баронес. Ліг він, не вечерявши, серед поля між двома борознами; падав великий лапатий сніг. На другий день, задубілий з холоду, Кандід ледве дістався до сусіднього міста, що звалося Вальдбергофтрарбкдікдорф,[177] без шеляга грошей, умираючи з голоду і втоми. Він сумно спинився біля дверей якогось шинку. Там його побачили двоє людей, одягнутих у блакитне.[178]
— Товаришу, — сказав один, — от гарний юнак, та й зростом підходить.[179]
Вони підійшли до Кандіда і дуже ввічливо запросили його пообідати.
— Панове, — відповів їм Кандід з чарівною скромністю, — ви робите мені велику честь, але я не маю чим сплатити за обід.
— О добродію, — сказав один із блакитних, — особи вашого зросту і вашого вигляду ніколи нічого не платять. Адже ж ваш зріст — п'ять футів і п'ять дюймів?
— Так, панове, це мій зріст, — відповів Кандід, уклоняючись.
— То сідайте, добродію, до столу. Ми не тільки заплатимо за вас, але й не дозволимо ніколи, щоб такій людині, як ви, бракувало грошей; люди на те й створені, щоб одне одному допомагати.
— Маєте рацію, — сказав Кандід, — те саме говорив мені завжди й Панглос; та я й сам добре бачу, що все йде якнайкраще.
Йому запропонували кілька екю; він їх узяв і хотів сплатити свою частку, але йому не дозволили — і всі сіли до столу.
— Чи щиро ви любите?…
— О, так! — відповів Кандід. — Я щиро люблю Кунігунду.
— Ні, — сказав один із добродіїв, — ми вас питаємо, чи щиро ви любите болгарського короля…
— Анітрохи, — відповів він, — таж я ніколи його і не бачив.
— Хіба? Це — наймилостивіший із усіх королів, і нам годиться випити за його здоров'я.
— О, залюбки, панове.
І він випив.
— Цього досить, — сказали йому, — віднині ви — опора, підмога, оборонець, герой болгар. Доля ваша вирішена, і слава ваша забезпечена.
Йому зараз же набили на ноги кайдани і погнали до полку. Там його змусили повертатись праворуч, ліворуч, виймати шомпол, вставляти шомпол, цілитись, стріляти, марширувати швидким кроком і дали йому тридцять ударів палицею. Назавтра він робив вправи вже не так погано і дістав тільки двадцять ударів; ще через день йому дано тільки десять, і товариші дивились на нього, мов на диво.
Геть спантеличений, Кандід ніяк не міг зрозуміти, як саме він став героєм. Одного весняного дня він надумався піти погуляти, гадаючи, що то є виключне право людського роду, як і інших тварин, користуватись ногами з власної уподоби. Не пройшов він і двох льє, як четверо інших героїв, по шість футів на зріст, наздогнали його, зв'язали і кинули до в'язниці. На суді його спитали, що він вважає за краще: чи бути прогнаним крізь стрій тридцять шість разів, чи дістати одразу дванадцять свинцевих куль у лоб. Даремно він говорив, що воля людська свобідна і що він не хотів би ні того, ні другого, — все одно: треба було вибирати. Силою божого дару, що зветься свободою, він вибрав тридцять шість разів пройти крізь стрій і витримав дві такі прохідки. В полку було дві тисячі солдат. Це дало йому чотири тисячі шомполів, що від потилиці до заду оголили йому м'язи і нерви. Коли його лагодилися гонити втретє, Кандід, вкрай знесилений, попрохав, як ласки, розбити йому голову; цієї ласки він домігся. Йому зав'язали очі, поставили навколішки. На той час проїздив мимо болгарський король; він запитав про злочин засудженого, і як король цей був великий геній, то зрозумів із того, що розказано йому про Кандіда, що це — молодий метафізик, дуже нетямущий у справах цього світу, і подарував йому життя, виявивши притім милосердя, яке славитимуть усі часописи і всі віки. Бравий хірург вилікував Кандіда за три тижні пом'якшуючими засобами, які радить Діоскорід.[180] У нього вже наросло трохи шкіри і він міг ходити, коли болгарський король пішов війною на короля аварського.[181]
177
179
Прусський король Фрідріх-Вільгельм І (1688–1740) комплектував своє військо солдатами високого зросту. За його наказом високих чоловіків хапали просто на шляхах і навіть викрадали із сусідніх князівств.
180
181